По той бік дійсності

Глава 3

Пил ... Ось чого тут було «від душі». Ольга, не витримавши, чхнула і несподівано для себе плюхнулася на невеликий диванчик з того ж червоного дерева, він був неймовірно м'який і з вигнутими ніжками, підлокітниками.

— Будь здорова, — почувся глузливий голос.

Друзі почали озиратися, але нікого не побачили. Пронизливо каркнувши, ворон полетів до одного з кутів, не освітлених свічками. За мить звідти вийшла висока тінь, наче відокремилася від стіни. Всі напружили увагу та зір в очікуванні. Таємничою постаттю виявився чоловік у мантії.

Він був високий і худорлявий, на вигляд не старше двадцяти п'яти років. Обличчя було блідим, щоки запалими, губи тонко окреслені, дещо кривуватий ніс, і очі, схожі на бездонну криницю — каламутні, позбавлені життєвого блиску. Темне волосся, доходячи до плечей, вилося; бурштинові відблиски, ковзаючи по струменях, разом з тим відтіняли зайву блідість незнайомця.

— Ви хто? — насторожено запитав Микита, інстинктивно загородивши дівчат собою.

— Це я у вас повинен запитати, — їдко посміхнувся незнайомець. На його плечі сидів все той же птах. Чоловік провів пальцями по його крилах і, повернувшись до компанії пильно глянув на них. Його погляд зупинився на Олі. Довго вивчаючи дівчину, він підійшов до неї.

— Так хто ви такі й що ви тут робите? — спитав він, наблизивши своє обличчя до неї.

— Ми не знаємо, як потрапили сюди, — у дівчини від його погляду мороз пробіг шкірою. Вона втиснулася в сидіння, невідривно дивлячись у його гіпнотичні очі.

— Це вже цікаво, — примружився незнайомець. — Якщо зважити на ту обставину, що в цей світ потрапити неможливо.

— Ми самі нічого не розуміємо. Де ми? І найголовніше: як нам вибратися? — спитала Аня, тихо чхнувши, від пилюки у неї саднило горло, і дуже хотілося пити.

— Мені доведеться вас розчарувати, звідси неможливо вибратися, — промовив незнайомець, зупиняючи свій чіпкий погляд на кожному з присутніх.

— Що?! — Оля схопилася на ноги. — Не може бути! Якщо є вхід — є і вихід!

— Мені краще знати, — незнайомець похитав головою, — я дуже добре знаю це місце.

— Я не вірю вам! Вихід має бути! — Оля рішуче попрямувала до дверей, але та з гучним стукотом закрилася прямо перед ії носом.

Дівчина обернулася і від жаху зблідла. Незнайомець стояв поруч із нею. Взявши її за підборіддя, він зловтішно посміхнувся.

— Я ж сказав... його немає, — схопивши її, він потяг дівчину назад до кімнати.

— Відпусти! — накинувся на нього Микита, але одразу ж відлетів убік. Від різкого болю в плечі він замружився і не міг поворухнутися.

— Микита! Ти цілий? З тобою все гаразд? — до хлопця підбігла Ліза і допомогла підвестися.

— Все добре, — скривився хлопець і злісно глянув на незнайомця.

— Хочу повідомити вас,— промовив чоловік, тихим, зловісним голосом,— намагатися зупинити мене небезпечно для життя. Я маг, могутній чаклун, тягатися з яким вам, простим смертним, просто не під силу. Раджу вам двічі подумати, перш ніж щось робити. Звідси немає виходу, сюди є тільки вхід, та і його дуже важко знайти. Не знаю, як ви потрапили сюди, але вибратися звідси вам буде дуже складно, майже нереально. Цей світ не такий, як ваш. Якщо ви хочете залишитися живими, ви повинні слухати мене.

— Де ми? — знову повторила своє запитання Оля, не збираючись так просто здаватися.

— У моєму світі, — посміхнувся незнайомець. Ворон на його плечі змахнув крилами, наче підтверджуючи сказані слова.

— І як ми маємо це розуміти?! — із викликом запитав Микита, готовий знову накинутися на нього.

— Занадто багато питань. Ви мене втомили, — чоловік підняв руку, і друзі один за одним звалилися на підлогу, занурившись у глибокий сон,

— Ну що, Дан, — звернувся він до ворона, — нехай вони поки що перепочинуть тут, а потім ми вирішимо, що з ними робити.

Ворон голосно каркнув, незнайомець усміхнувся. Затримав свій погляд на сплячій Олі та зник там же, звідки й з'явився.

Кімнату поглинула темрява, лише проблиски блискавки освітлювали п'ять нерухомих тіл.