7 днів

День другий

Минуло декілька секунд і я відчула, що падаю на землю, а все тіло заціпеніло. З голови почала текти червона кров і я ледь чула гамір навколо себе.

Я більше нічого не бачила.

***

Повільно розплющила очі й побачила, що лежу на лікарняному ліжку, в палаті. Поглядом блукала по кімнаті, намагаючись пригадати, що сталося.

Я потрапила в автокатастрофу.

Повільно піднялася, дивлячись на обидві руки. Торкнулася свого обличчя, голови, волосся, аж раптом мені дещо спало на думку.

Я повинна побачитися з Юнгі.

Подивилася на годинник та помітила, що зараз 4:44 ранку, і я зрозуміла, що я вже в Тегу. Це лікарня Тегу, а не Сеул.

Поспішно встала з ліжка, аби взяти сукню. Зауважила, що вона лежить на стільці, тож поспішно схопила його і негайно переодягнулася.

Швидше за все медсестра потурбувалася про те, аби мій одяг був чистим, тому що я не знайшла плям крові. Я взяла свої речі і повільно відчинила двері.

– Вибачте, – мовчки сказала я, але в коридорі нікого не було. Навколо темрява і клянуся, це до біса лякало мене.

Що з цією лікарнею? Тут немає жодної медичної сестри, яка б зараз мала працювати в нічну зміну?

Швидко вибігла із лікарні, що ніхто навіть й не помітив, і оглянула місцевість навколо, намагаючись згадати тут вулицю чи район.

Ми з сім'єю раніше жили в Тегу, тому я трохи пам'ятаю цю місцину. Потім я зрозуміла, що будинок Юнгі розташований всього в двох кварталах від цієї лікарні. І, боже, це ж чудово.

Я бігла вулицею, на якій я не зустріла жодної машини. Крокую до нього додому, я так сумую за ним. Цікаво, чи ті хлопці все ж добралися до нього. Я могла б їх зупинити, але...

Струснула головою, щоб позбутися непотрібних думок, коли зрозуміла, що дійшла до будинку Юнгі.

Я занервувала, тремтячими руками натиснула на дверний дзвінок. Це дійсно хвилююче, але я так хочу його побачити.

Якусь мить я чула кроки, які долинали по той бік дверей та наближалися. Моє серце шалено билося від тривоги, а очі блищали.

– Хто там? – почула його сонний голос, після чого він відімкнув двері.

Наші очі зустрілися і я посміхнулася, махаючи йому рукою. Його погляд говорив про те, що він здивувався, а щелепа наче відвисла. Та мене збентежив його вигляд – обличчя було не в найкращому стані.