Темні історії

Вугільний чоловік

Стало важко дихати. Серце скажено вистукувало божевільний ритм, а в горлі пересохло. На якусь мить світ перестав для мене існувати, ставши розмитою плямою на задньому плані. І лише постать чоловіка на стіні лишилася чіткою й виразною. Я мимоволі позадкувала і втекла з метро, тремтячи всім тілом. Викликала таксі й поїхала додому. У вікно не дивилася, боячись побачити страшну постать на стінах будинків, повз які проїжджало авто.

Що б це не була за істота, вона переслідувала мене.

Згадалася Настя, з якою ми востаннє спілкувалися за тиждень до її зникнення. Подруга здавалася чимось знервована. То постійно озиралася, то дивилася лише у свою чашку. Була неуважна і майже мене не слухала. На питання, чи все з нею добре, відповіла, що стомилася. Але пішла доволі рано, хоч раніше ми засиджувались у кав'ярні допізна.

Вугільний чоловік переслідував Настю, і тепер вона зникла.

Наступні дні були ще гірші. Постать вже була на стінах багатоповерхівки, де я жила. І, схоже, чоловіка бачила тільки я. Ніхто більше не помічав чорну постать, котра наче перестрибувала зі стіни на стіну, переслідуючи мене. Змінювалась і поза чоловіка. Спочатку він вказував на мене. Потім простягав долоню - неприродно довгу й кігтисту. А невдовзі загрозливо підіймав обидві руки, ніби хотів накинутися на мене.

Чому його більше ніхто не бачить? Чому я? Невже через те, що я помітила його першою у порожній квартирі Насті? Я їздила до інших міст в надії, що вугільний чоловік мене загубить. Проте нещодавно він завмер на стіні біля мого ліжка в готелі, де я тимчасово зупинилась. Останнім часом я наче стала відчувати його присутність. Тому й прокинулася серед ночі. Помітивши постать із простягнутими довгими кривими руками, заверещала і повернулася додому. Та постать вже височіла коло дверей квартири.

Тоді я й зрозуміла, що порятунку немає.

Аби вберегти інших людей від цієї потвори і не дозволити їй забрати ще когось, я поїхала у лісову хатину, де ми з Настею часто гралися в дитинстві. Тут цей монстр і зникне, коли дерева та кущі зруйнують стіни.

Щоразу, заплющуючи очі, я бачила вугільного чоловіка, чий примарний силует ніби був намальований на внутрішній стороні повік.

Не знаю, як швидко те створіння знайде мене... Ні, воно й так знає, де я. Воно у моїй голові, в думках, усюди. Але сподіваюся, що ніхто більше не побачить цю постать. Схоже, вона переслідує тих, хто першим помітить її. В цю лісову хатину ніхто не заходив багато років. Вона от-от розвалиться і вугільний чоловік зникне разом з нею. Я могла би спалити її й себе заодно, проте я боюсь. Я не хочу помирати. Хоча, певно, смерть від вогню була би приємнішою, ніж те, що зі мною буде, коли мене забере та істота.