Про вино, шахи та гілку поцілунків

21 0 0
                                    

Всього один миттєвий погляд сірих пронизливих очей і Скорпіус зрозумів, що спалився. Не те щоб він зніяковів, але все ж таки опустив свої спіймані на гарячому блискучі сріблясті очі вниз, уважно видивляючись щось на дні своєї склянки.
Зазвичай він віддавав перевагу легким напоям, але зараз, тримаючи в руках склянку з віскі, вирішив від нього не відмовлятися і не довго думаючи одним великим ковтком випив обпікаючу рідину.
Поруч був батько. Вони вміли спілкуватись мовчки, розмовляти без слів. Драко знову повернув свою голову в сторону сина і уважно, трохи спідлоба, блиснув в нього поглядом, при цьому не зраджуючи своєму звичному байдужо-відстороненому виразу обличчя. Ледь помітний рух бровою і в повітрі постало німе питання, зрозуміле тільки сину. Скорпіус, який не володів мистецтвом так титанічно тримати обличчя, особливо перед батьком, лише криво усміхнувся шумно і різко видихаючи, при цьому знову втупившись незрячими очима в дно вже спорожнілої склянки.
Звичайно він не міг от так просто взяти і підійти до Роуз Ґрейнджер-Візлі. Але і не знаходив в собі сил відвести від неї погляду, як останній нікчема переслідуючи її очима, намагаючись здалеку приховано пильнувати за кожним її рухом, жадібно підмічати малопомітні жести.
Останній раз він намагався це зробити ще на випускному, це був останній шанс запросити її на танець і, можливо, відверто з нею поговорити. Як і сьогодні, Скорпіус просидів в темному куті весь вечір уважно спостерігаючи за Роуз, та вона, здавалось, зробила все для того, щоб він не мав змоги до неї підійти. Як тільки він наважувався і вставав зі свого місця, вона відразу ховалась біля того, з ким прийшла. Той вечір став кульмінацією його приречених сподівань. В нього було вдосталь часу все обдумати, але здається він так і не зробив ніяких висновків.
Невже ці безкінечно довгі два з половиною роки минули цілком даремно і в ньому нічого не змінилося.
Драко різко відвернувся в іншу сторону. «Роби, що хочеш» означало його приховане розчарування за напускною байдужістю.
Юний Мелфой шкодував, що прийшов сюди.
Це був перший Різдвяний прийом в Міністерстві Магії для нього і подумки він вже мріяв про те, щоб він став і останнім, навіть розуміючи, що це не можливо. Батько стоїчно відвідував такі заходи щороку, завжди сам, завжди в собі. Скорпіуса не відпускала гнітюча думка, що на нього чекає подібне майбутнє.
Безнадійна самотність Драко була відмічена смертю, а от гіркі припущення Скорпіуса породжувала зневіра. Більш ніж за два роки в Парижі він так нікого і не зустрів, а повернувшись в Лондон всього на тиждень один погляд на «ту саму» зруйнував ілюзію байдужості, знову занурюючи його з головою у безнадійний сум від почуттів, які ніколи не будуть взаємними. Здавалося, що він просто приречений на самотність.
Поруч пролунав тихий, але дуже красномовний, не те щоб глузливий, а може саркастичний, та все ж таки виразний посміх батька. Варто зауважити, що він рідко дозволяв собі демонструвати хоч натяк на подібні почуття. Або ж Драко ненавмисно считав занадто болючі і неприховані образи в його голові, або ж не втримав емоцій від думки, що кращим другом його сина став син Поттера, а тепер виявилось, що дівчиною його мрії була донька Візлі. Яка іронія. От в цей момент Скорпіус по справжньому зніяковів.
— Їй явно не до смаку червоні вина, — сухо констатував Драко.
І знову схвильовані срібні очі молодого чоловіка миттєво знайшли Роуз. Він ледь не застогнав від розуміння своєї безпорадності і безвольності.
Нейтон Вуд, син того самого Вуда, наймолодший загонич в Британській лізі та єдиний перспективний гравець Гармат Педдл, як раз приніс для неї черговий келих, наповнений насичено червоною рідиною. Він точно не помітив, як Роуз майстерно позбавилась від попередніх двох, обережно підсовуючи їх одній поважній дамі, що сиділа з іншого боку від неї. Складалось враження, що саме він був запрошеною зіркою на цьому вечорі, а вона просто прийшла разом з ним. Зрозуміло, що це було не так. Для нього прийти разом з дочкою Міністра Магії було не менш статусно і престижно. Якщо відверто, то Скорпіус його ненавидів десь приблизно з одинадцяти років.
З ними за одним столом сидів і Джеймс Поттер, напевно подавав великі надії в аврораті, якщо випадково в запалі не вб'є когось із своїх колег. Охоче щось розповідаючи друзям з його обличчя не сходила зухвала посмішка. Роуз, здавалось, весело сміялась з його жартів.
Нічого не змінилось. Все як і раніше.
Але ж вона, вона, яка з грайливою посмішкою прийняла келих червоного не плануючи навіть жодного разу піднести його до своїх вуст. Невимушено сміялась і жваво підтримувала розмову, при цьому дещо нервово погойдуючи ногою. Мелфой провів з нею безліч вечорів в бібліотеці, був разом на безкінечних заняттях і знав напевно, що вона так робить коли напружена і зосереджено про щось думає. Роуз знову вела якусь зрозумілу тільки їй одній гру.
Як зрозуміти, де закінчується спостережливість і починається бурна уява. Що міг насправді знати про неї Скорпіус, а що залишалося здогадками, на підтвердження яких мозок автоматично починав шукати необґрунтовані аргументи. Де істина, а де самообман.
Справжньою вона була лише граючи в шахи на шкільному турнірі. Тільки там вона дозволяла собі грати відкрито. За сім років він вивчив її стратегію, зрозумів, що її не самий обережний стиль гри і є відображенням характеру. Вона завжди нападала першою, зухвало і провокативно, не марнувала часу на побудову лінії оборони, легко віддавала другорядні фігури за для більш вигідної позиції. Такий агресивний напад з самого початку повністю дезорієнтував вдумливого й поміркованого Скорпіуса. Перші три роки вона без зусиль ставила мат першими трьома-шістьма ходами. З третього по шостий рік між ними велась справжня запекла баталія, в якій Скорпіус майстерно захищався та монотонно полював на її сильні фігури, він вів бій на виснаження, вона ж завжди прагнула зухвалого бліцкригу. Вони ставали старшими і в грі з'являлось більше емоцій. Роуз дозволяла собі лукаво посміхатись, стріляти в нього очима кидаючи виклик своїм поглядом, міняти інтонацію голосу, яким віддавала команди. На шостому курсі вона перемогла тоді як демонстративно закусила нижню губу дивлячись прямо йому в очі, при цьому легко прогнувшись і відкидаючи довге волосся назад. Об'єктивно, він був сильнішим технічно, але програвав їй емоційно, через усім очевидні причини.
Останній рік все змінив. Їм було по сімнадцять і вони більше не нагадували нескладних підлітків. Часто засиджувалися до пізнього часу в бібліотеці і навіть почали спілкуватися, вести невимушені бесіди в моменти, коли крім них там більше нікого не було. Іноді, зустрівшись в коридорах чи на сходах, Роуз дозволяла собі відпустити коментар, щодо його гри в квідич і досить часто він мав далеко не глузливий характер, але завжди робила це так, щоб чув лише він один. Вперше за сім років вона почала спокійно приймати його допомогу на зіллях, відверто кажучи Роуз була дуже далекою від казанів і настоянок.
Починаючи останній шаховий поєдинок Скорпіус навіть не мав прагнення до перемоги, його влаштовував будь-який результат, аби тільки якнайдовше побути поруч з нею. При цьому і Роуз була не такою як завжди. Їй випало грати білими, вона любила ходити першою і була задоволеною, так само як і Скорпіус, який віддавав перевагу чорним. В своїй звичній манері вона застосовувала тактику зухвалих нападів, але в її діях більше не було агресії, не було виклику. Обличчя було розслабленим, іноді зустрічаючись з його сірими уважними очима, вона відводила погляд і ненавмисно прикушувала губу. Здається, Роуз розуміла, що програє, ще до початку гри. Так і сталося, стратегія Скорпіуса полягала в послідовній розміреній грі, при цьому не даючи можливості Роуз оголошувати шах за шагом. Обороняючись йому вдалося спіймати її ферзя і здається саме це стало початком кінця. Роуз не змогла приховати мимолітнього розчарування, а Скорпіус, який добровільно знаходився в полоні її волі, розгубився і запропонував нічию, на що дівчина категорично не погодилась, заявивши, що хоче бачити, як довго він буде мучатись ставлячи їй мат. Вона програла партію, але з гри вийшла обсолютною переможицею. Сім років він мріяв її перемогти, а в результаті не відчув радості, а лише бурхливе душевне хвилювання. Тиснучи йому руку вона тихо прошепотіла, що їй подобалось з ним грати, на що почервонівший Скорпіус нічого не зміг відповісти.
В той момент Мелфой збагнув, що йому ніколи не зрозуміти, що насправді у неї на думці і яке її істинне ставлення до нього. Відчайдушна уява інтерпретувала все по своєму, йому здалось, що нарешті він зумів завоювати її увагу, що вона не тільки почала помічати його, а що Роуз нарешті побачила його. Її показовий і смиренний програш обдарував його занадто сміливими надіями, за якими слідували дуже болючі розчарування.
Розтривожені безрадісними спогадами почуття розливались по тілу тягучим липким безсиллям. Закляклий Скорпіус продовжував дивитись прямо на неї, більше нічого і нікого не помічаючи, глибоко занурившись в свої сумні роздуми. Скоріш за все глибина його безпорадності яскраво відображалась на його змарнілому обличчі.
Він пропустив той момент, коли Роуз неочікувано повернулась обличчям в його сторону і начебто ненароком ковзнула по ньому своїми блискучими очима. А Скорпіус, замість того щоб гідно витримати її погляд, як останній переляканий бовдур в ту ж хвилину низько опустив голову ховаючи свої розгублені очі.
Важко було потрапити ще в більш ганебну ситуацію, спочатку його спіймав батько, а тепер і сама Роуз. Червоні плями розпачу повільно розповзалися від його шиї до обличчя, а сам він почував себе останнім ідіотом.
Мелфой старший безпристрасно спостерігав за цією драмою нічим не видавши своєї уваги до даної ситуації, за що Скорпіус був безмежно вдячним. Але через деякий час він вирішив залишити сина наодинці, пояснюючи це тим, що хоче де з ким поспілкуватися. Для сина такий аргумент здався смішним, знаючи Драко, але важко було передати його здивування, коли він побачив, до кого саме підійшов батько.
Гаррі Поттер зустрів Малфоя відверто щирою посмішкою відразу подавши руку. Драко відповів більш стримано, але все одно досить привітно. Також він спокійно потиснув руку Герміоні Ґрейнджер, її обличчя не виражало ні відрази, ні невдоволення. Між ними трьома відразу почалася жвава бесіда.
Скорпіус розумів, що зробив Драко, він намагався подати сину приклад, в будь-якому іншому випадку він би ніколи без конкретної потреби не звернувся ні до кого із них.
Батько зумів достукатись до сина іншим способом. Вони були досить близькі, хоч і рідко розмовляли один з одним. Скорпіус любив тата, навіть знаючи всю історію його тяжкого і ганебного життя, поважав його. Він, як ніхто інший, тонко відчував його біль і дуже боявся розчарувати його, таким чином принести в його життя ще більше болю. Такі перестороги були безпідставними, просто юність не давала йому можливості осягнути всю силу безумовної батьківської любові. Драко любив його абсолютно, нічого не очікуючи від нього і не вимагаючи, він жив одним лише бажанням, щоб життя сина було набагато щасливішим за його власне.
Але максималізм ще зовсім незрілого і молодого Скорпіуса знову ж таки все зрозумів не зовсім правильно. Він сприйняв це як виклик. Знову набравшись хоробрості він подивився туди, де мала б сидіти Роуз, але не знайшов її там. Довго роздивляючись інших присутніх навколо він ніяк не міг відшукати її поглядом, аж раптом помітив її стрункий силует біля столу з напоями.
Тонесенька як і її мама, при цьому досить висока в тата. Довге каштанове волосся плавними хвилями спадало з худеньких плечей назад. Миле обличчя з акуратними рисами, невеличким носом и ніжними губами, сяючим поглядом виразних очей. Вона була одягнена в досить просту шовкову сукню, пильного блідо рожевого кольору, яка приємно облягала її струнке тіло. Якою ж гарною вона була для нього, витонченою і безкінечно ніжною.
Звична розсудливість миттєво покинула Скорпіуса, разом із здоровим глуздом. В кінці кінців довгі роздуми ще ніколи його не приводили до справді правильних рішень, тож він вирішив не думати взагалі. Чоловіче нутро брало верх, відчайдушне бажання загострене ревнощами схиляло до дій. Поранене зневагою серце все одно боліло, гірше вже не буде.
Йому не було чого втрачати. Батько знаходив в собі сили спілкуватись з людьми, з якими ганебно ворогував і програв, то що йому було вартим заговорити з дівчиною, яка лишень ним згордувала. Він підвівся і рішуче направився в її сторону. Найважче було зробити перші кроки, а далі вже була невідворотність.
— Віддаєш перевагу легким освіжаючим напоям чи насиченим і терпкуватим? — зібравши з останніх сил всю свою рішучість, якомога невимушеніше намагався заговорити Скорпіус, хоча вийшло, напевно, занадто тихо.
Дівчина його почула, відразу зрозумівши, хто зупинився поруч з нею, а можливо навіть очікувала цього. Не відразу, але все ж таки вона повернулась до нього обличчям зустрівшись своїм впевненим зосередженим поглядом з сірими схвильованими очима, проте з відповіддю не поспішала.
Роуз витримала паузу рівно на стільки, щоб Скорпіус встиг остаточно зневіритися і відчути себе порожнім місцем. Нервово ковтнувши клубок в горлі він розпачливо не знав, куди діти очей, коли нарешті почув її спокійні і чіткі слова:
— Легким та освіжаючим.
Пару хвилин він усвідомлював таку довгоочікувану відповідь, розуміючи, що дороги назад не має. Оглядаючи винну карту він намагався зосередитись і знову опанувати себе. Роуз тихо стаяла поряд.
— Спробуй Шаблі Гранд крю, біле сухе, з Бургундії, має кислуватий цитрусово-трав'янистий післясмак..., я б назвав його освіжаючим і досить легким, — трохи схвильовано, але вже набагато впевненіше заговорив Скорпіус.
Вона уважно слухала його не приховуючи свій зацікавлений погляд, який з під довгих вій блукав по його змужнілому обличчю. Легенько кивнувши головою в знак згоди для неї відкоркували пляшечку справді дорого вина. Для дегустації напій блідо жовтого кольору налили на дно келихів, спочатку для нього, Малфой зробив ковток і тільки після цього подали їй. Роуз також зробила ковток і ненадовго задумалась.
— Віддалено нагадує морський бриз... — зробила тихе припущення дівчина.
— Це так звані мінеральні ноти..., — швидко відповів схвильований Скорпіус, несміливо заглядаючи в її очі, — тобі подобається?
— Так... справді освіжаюче.
Скорпіус не стримав задоволеної посмішки шумно видихнувши і на його превеликий подив Роуз усміхнулась йому у відповідь. Напруга починала потроху спадати. Їй подали повноцінний келих вина і вони відійшли від столу з напоями.
— Не здивуюсь, якщо це вино з твого винограднику, Мелфою, тепер зрозуміло чим ти займаєшся у Франції...
В її словах було всього по троху: і провокативності, і сарказму, і глузування, і грайливої зацікавленості. Вона впевнено направлялась до величезною різдвяної ялинки, а з її звернення було зрозуміло, що вона не проти, якщо він послідує за нею. Це вже була велика маленька перемога для нього.
Знову дозволивши собі усміхнутись, Скорпіус був здивований, як близько Роуз була до правди. Вино було не з його винограднику, але з їхнього сімейного підвалу. Батько щедро спонсорував і підтримував всі подібні заходи Міністерства Магії.
— Не зовсім так... — тихо заперечив він, не давши прямої відповіді.
— Звучить дуже по-Слизеринські... — констатувала Роуз.
А що ще він мав їй відповісти. Скорпіус і так хвилювався, що занадто зарозуміло почав з нею розмову, вихваляючись своєю обізнаністю в елітних винах. Звичайно він підсвідомо хотів її вразити, але здається був близьким до того, щоб знову пошитись у дурні, вихваляючись сімейними статками.
Повільно оглядаючи прикраси на ялинці Роуз обходила величезне дерево, а потім зупинилась так, щоб якомога меньше гостей могли їх бачити. Випадково це було чи навмисно, Скорпіус не знав. Вона доторкнулась до витонченої фігурки іграшкового зайчика в циліндрі і він весело застрибав з гілки на гілку. Ледве помітна посмішка заграла на її губах, а Малфой знову не міг відвести від неї очей. Треба було якось підтримати розмову, щось сказати.
— Я... я вивчаю цілительство, там..., — досить невпевнено відповів він, хоча здогадувався, що їй і без його пояснень все відомо від Альбуса. — А ти...? Як провела ці два з половиною роки?
Знову її сяючий погляд зміряв його очима. Так, він рахував не тільки роки, а і місяці, тижні і можливо навіть дні, відтоді як бачив її в останнє. Але наврядчи вона це розуміє.
— Вивчала маглівське законодавство, зараз проходжу стажування в Міністерстві.
— Ого... Мама певно тобою пишається.
— Не думаю, — іронічно посміхнулась Роуз, — я дратую її, здається, так само сильно, як і вона мене.
— Батька ти точно сьогодні не розчарувала... — так само іронічно, в тон Роуз, він озвучив перше, що було на думці і тільки потім подумав, як схибив.
— Про що ти, Мелфою? — різко змінила свій тон дівчина, відкрито впиваючись в нього очима.
Невже вона так легко здогадалась? Скорпіус з дитинства знав, що для Роуз кращим захистом є напад, її інтонація і виразне прискіпливе «Мелфой», тільки підтверджували це. Йому не було чого їй відповісти. В будь-який інший момент він би розгубився від її войовничої налаштованості, але зараз йому вдалося зберегти спокій. Можливо він нарешті подорослішав не тільки зовні?
Серце сильно застукало в грудях, подумки намагаючись знайти раціональну відповідь, не видавши своїх недоречних і нетактовний зауважень. Його сумний погляд розглядав найменші деталі на її гарному обличчі, його збивала з пантелику її близькість. Ним заволоділо дивне, непритаманне йому, безнадійне смирення. Скорпіус тихо видихнув і спокійно промовив:
— Про те, що ти сьогодні дуже гарна. Найгарніша з усіх присутніх...
— Сьогодні???
— Так...
Роуз голосно хмикнула.
Але він не помітив її напускного сарказму, адже безвольно продовжував жадібно роздивлятись її зблизька і з останніх сил стримував себе, щоб відверто не дивитись на її губи. Під його безкінечно ніжним і відчайдушним поглядом в ній щось змінилось. Здається, що вона більше не випромінювала звичної зухвалої рішучості, а навпаки, зніяковіла, невідривно дивлячись йому в очі.
Світло навколо стало не таким яскравим, а на її обличчі заграли причудливі тіні від вогників і свічок літаючих навколо. В залі щось відбувалось, але вони не зрозуміли, що саме, не відразу помітивши ці зміни.
Роуз все ж таки розгублено оглянулась навколо, невитримуючи його погляду, а потім різко зробила крок назад від Скорпіуса. Її губи розімкнулися, хапаючи ковток повітря, біле обличчя зблідніло ще більше, а очі налякано повернулись знову до нього.
Помітивши такі разючі зміни на її обличчі Скорпіус і сам озирнувся, аж раптом помітив велику гілку розквітаючої різдвяної омели прямо у них над головами, ще трішки і її пагінці були б на рівні його очей.
Вони стояли під гілкою поцілунків, як і багато інших присутніх людей в цьому великому залі, зачарованому з урахуванням прекрасних і древніх традицій.
— Я маю йти... — одними губами прошепотіла схвильована Роуз, швидко повернулась і попрямувала в сторону інших гостей, залишаючи його одного під буйно розквітлою омелою.
Скорпіус заклякло стояв на тому самому місці, деякий час дивлячись в нікуди. Намагаючись усвідомити, що сталося, він втратив відчуття часу.
Але навколо нього шумно і невпинно продовжувало вирувати свято життя, грала музика, підіймалися келихи, лунав сміх, сяяли обличчя. Та для нього ніде не було місця. Інші гості, що ненароком проходили повз нього, не приховували своїх поглядів. Він їх хоч і не бачив, але дуже тонко відчував, цю здатність він успадкував від мами.
Хотілось по справжньому побути наодинці, але і безславної втечі він не міг собі дозволити, як мінімум перед батьком. Повернувшись до столу з напоями він замовив собі подвійне, таке неприємне для нього віскі, і осушив склянку двома великими ковтками. Раптово відчувши жар в тілі, йому стало занадто душно і тісно.
В пошуках рятівної прохолоди він вийшов на один із небагатьох темних балконів, який ще залишався порожнім. Йому здалося, що хтось пішов слідом за ним, але Скорпіус не приділив цьому достатнього значення, аж раптом почув голос за своєю спиною.
— Мелфою...
Повільно оглядаючись він знав кого побаче. Пихатого недоумка Вуда, що стояв у відчинених дверях, похабно засунувши руки в кишені брюк.
— Чого тобі? — крізь зуби процідив Скорпіус.
— Куди поділася Роуз? Я бачив як ти розмовляв з нею.
— Вона мені не повідомляла про свої плани.
Мелфой не те щоб не спромігся, просто навіть не порахував за потрібне розвернутись до нього обличчям чи якимось іншим чином продовжувати цю недоречну розмову, мовчки чекаючи коли цей ненависний кретин зникне. Та не все було так просто.
— Вона моя дівчина, не підходь до неї більше, зрозумів?
Здурівше серце вилітало з грудей, а руки побілівшими від напруги пальцями впивались в холодний мрамор балкону. Звичайно він не міг дозволити собі влаштувати дуель, це було й не потрібним, ажде Скорпіусу хотілося накинутися на нього прямо зараз, просто голіруч, проте він продовжував мовчати, стримуючи себе з останніх сил.
Так і не дочекавшись ніякої відповіді, Вуд марнославно вирішив, що мовчання Скорпіуса це знак обережної згоди. Самовдоволено усміхнувшись Нейтон вийшов, гучно зачинивши за собою двері. Він і не здогадувався, як далеко були його припущення від правди.
Зрозуміло, що в приміщенні Міністерсва Магії не було жодного вікна, яке б виходило на вулицю. Балкони великого залу відкривали вид на центральний хол і величний фонтан Співдружності. Для максимальної правдоподібності все навколо було зачароване та імітувало справжню холодну грудневу ніч. Було темно і холодно, навколо кружляли лапаті сніжинки, але зникали, як тільки осідали на підлогу.
Аромат морозної свіжості і навіть рідкі пориву несильного, але холодного вітру не змогли заспокоїти палаючого з середини Скорпіуса. Жадібно хапаючи ротом холодне повітря він глибоко й шумно дихав, низько схиливши голову і опираючись на поручні прямими руками.
Більше не було болю від образи чи розпачу від розчарування. Відчувалась лише дика лють. Він лютував від переповнюючої ненависті до Вуда, який все ж таки обійшов його в шкільному квідичі, зустрічався з дівчиною його мрії та ще й був єдиною надією і зіркою улюбленої команди її батька. Безумовно він злився і на Роуз, адже уважно спостерігавши за нею весь вечір, він не побачив ні єдиного натяку на те, що вона справді закохана в цього йолупа Нейта.
Але найбільше він був злим на самого себе, на свої слабкість і розпачливість, безхребетність, даремні і безглузді спроби щось довести самому собі, а ще гірше — їй. І навіть на те, що він так злиться, адже цієї люті не повинно було б бути. Між ними ніколи нічого не було, тільки що в його мріях. Ніколи і нічого більшого, за епізодичне спілкування без свідків і здавалось, що вона завжди уважно слідкувала за цим моментом. Всі спроби зблизитись з його сторони спіткала невдача, не тому, що так складались обставини, а тому, що вона завжди знаходила спосіб відмовити йому і тримати дистанцію. Він давно змирився зі своїми безнадійними почуттями, але чому він не зумів їх приховати, вгамувати свої емоції, замаскувати байдужістю.
Скорпіус не знав, як опанувати себе, як привести до ладу. Спочатку він виставив себе повним невдахою перед батьком, попався за зухвалим розгляданням дівчини, яка ніколи не відповідала йому взаємністю і виставив себе ідіотом ще й перед нею. Невже Роуз могла припустити, що у нього вистачить безцеремонного нахабства полізти до неї під омелою. Від цієї думки його ще більше кидало в жар. Він запам'ятав її розгублений вираз обличчя і сполоханий погляд, вона втікла від нього, як від прокаженого. Апогеєм всього стала розмова з Вудом. Переконувавши себе, що гірше вже не буде, Малфой намагався взяти себе в руки щоб повернутись до зали, але ні як не міг заспокоїтись. Він зняв з себе піджак і перекинув його через перило, а згодом дозволив собі послабити комір. Можливо холод допоможе прийти в себе.
— Я не зустрічаюсь з Нейтом, це лише його фантазії.
Звук її тихого голосу здався йому розрядом по тілу, неначе в нього влучили круціатусом і попали в самісіньке серце.
Різко повернувшись, його очі, які вже звикли до тьмяного світла, відразу побачили її. Роуз ховалася у невеликому заглибленні біля колони, що оформлювала вхід.
Вона стояла рівненько, обіймаючи себе руками намагалася приборкати тремтіння. Оголені плечі та руки всі вкрилися сиротами. Тонка шовкова сукня в так званому білизняному стилі, яка безумовно відповідала моді, аж ніяк її не гріла. Більше того, натягнута схрещеними руками тканина щільно притулилася до її невеликих грудей, виділяючи дві красномовні цяточки.
Здавалося, важко було б знайти більш невдалий момент, щоб так відверто витріщатися на її груди, але закляклий Скорпіус не міг відвести від них очей, начебто ті мізерні три ковтки віскі, що він випив, повністю відключили його розум.
Відчувши наплив абсолютно недоречного збудження, він запанікував. Присоромлений погляд все ж таки перемістився спочатку на її губи, а потім розпачливо заглянув в її очі.
— Я заговорила з тобою тільки заради твого піджаку... чи тобі подобається дивитись як я мерзну? — знову заговорила Роуз, трохи спідлоба дивлячись на нього своїми виразними очима. Але її вимогливі і рішучі слова зовсім не відповідали тремтячому голосу, яким вона їх промовила.
Відчувши сором і розчарування за власну нездогадливість, Скорпіус не став зволікати, взяв свій піджак і допоміг їй вдягнути його на себе, стараючись дивитись куди завгодно, тільки но не під виріз її сукні. Поруч з нею він не міг спокійно дихати, боявся зустрітись з нею очима на такій близькій відстані, а коли вона витягнула своє волосся з-під піджаку Скорпіус відчув невагомий, ніжний аромат її парфумів і ледве не застогнав від свого безсилля.
Невитримуючи він відступився від неї, зробив шумний глибокий вдих і чомусь почав поправляти волосся, закладаючи його назад своїми довгими тонкими пальцями. Він відчував себе повним дурнем, але при цьому інстинктивні пориви намагатися бути більш привабливим при ній нікуди не ділися.
Тим часом Роуз, закутавшись в піджак, який ще тримав тепло від його тіла, стояла на тому самому місці і насолоджувалась довгоочікуваним теплом.
Нарешті справившись з диханням, Скорпіус знову наважився підняти свій погляд на неї. Вона продовжувала обіймати себе руками, але її поза була набагато розслабленішою, видно було, що вона зігрілась. Невже вона була тут, чула його розмову з Вудом, бачила його безпорадність. Чому вона мерзла на цьому балконі весь цей час? Роуз здавалась такою ніжною, такою беззахисною в його одязі, щось було особливе в цьому, інтимне, і вираз її обличчя був таким тихим, непритаманно покірним, спокійним. Хотілось обійняти її, притиснути до себе, зігріти. Та вона завжди була неосяжною для нього, недоторканною. Сердце Скорпіуса від цього тьохкало в грудях, а потім ніби завмирало, змушуючи знову затамувати подих.
Він не мав більше сил боротись з самим собою, як і намагатись видати себе за когось іншого, все було марно. Йому так боліла кожна невдача, пов'язана з нею. Більше всього він не хотів бути невдахою саме перед Роуз, але щоразу приходилось приймати реальність такою, як вона є.
Зробивши шумний ковток повітря він тихо запитав:
— Так ти переховувалась тут від мене чи від свого хлопця, з яким не зустрічаєшся?
Як і очікувалось, Роуз витримала вагому паузу і відповіла питанням на питання.
— Коли ти повертаєшся до Парижу? — її голос лився м'яко, спокійно, підступно і тихо. Вона готувалась нанести удар.
— Післязавтра... — неочікуючи подібних запитань і розгубившись, Скорпіус відповів відразу.
— Так чому тоді тебе хвилює, від кого я переховуюсь?
Крива посмішка відобразилася на його обличчі, йому здавалося, що вона знущається з нього. І нехай, вирішив Скорпіус. Він давно змирився, тим більше він і справді післязавтра вже буде в Парижі, знову ж таки, йому нічого втрачати. Можливо поговоривши з нею зараз йому буде простіше залишити нездійсненне в минулому і рухатись вперед.
— Ти пішла з ним на випускний в школі... ви відвідуєте разом офіційні заходи... — він говорив тихо і пригнічено, з довгими паузами. Ці гіркі слова давались йому важко, розуміючи, що це не його справа, він не зміг залишити ці недоречні припущення при собі. — Коли я приїду наступного разу, ти, напевно, вже будеш зарученою з ним. Впевнений, у нього всі шанси стати зіркою... а твій тато буде в захваті від такої партії.
Роуз відповіла миттєво, з надривом, різким обуреним випадом:
— Тоді зроби ласку, Мелфою, ніколи не повертайся.
«Мелфой» з її уст завжди звучало по особливому, завжди претензіозно, завжди на грані зневаги і з тінню упередження. Тільки коли вона називала його призвіще, він так гостро реагував, його це завжди зачіпало, завжди сіяло невпевненість і порушувало рівновагу.
— Коли я запрошував тебе на бал, ти сказала, що не можеш піти зі мною... Чому не відповіла правду, що не хочеш зі мною, чи що ніколи не підеш з «Мелфоем».... ?
Скільки часу минуло, але йому досі боліла її неоднозначна відмова. Тоді він довго ходив за Роуз в очікуванні вдалого моменту, щоб вона була в гарному і грайливому настрої. Заставши її одну на стадіоні після тренування він запросив її піти з ним, це було десь за півтора місяці до кінця року, тоді ще ніхто і не думав про випускний. Вона здавалась такою схвильованою, так несміливо дивилась на нього, чуттєво прикушувала нижню губу тихо відповідаючи йому. Не почувши від неї категоричного «ні», закоханий Скорпіус хватався за будь-який дріб'язковий натяк на можливу взаємність, продовжуючи плекати свої безнадійні мрії.
— На правду ти не заслуговуєш, — неголосно відповіла Роуз, вдумливо підбираючи слова.
З опалу він знову підняв на неї свої сріблясті очі в бажанні відповісти їй гострим поглядом, але її вигляд миттєво угамував його запал. Вона дивилась в протилежну сторону, приховуючи частину свого обличчя перекинутим наперед волоссям. Щось хвилювало його в її тихій нерухомості, поселило тривогу в грудях. Набравшись сміливості він знову наблизився до неї намагаючись зазирнути в її очі.
— Роуз... — тихо позвав її Скорпіус.
Вона повернула до нього голову виразно підіймаючи одну із своїх гарних доглянутих брівок. Сяючі блискучі очі були так близько, дивились на нього з такою неприкритою ворожістю.
Але ж вона продовжувати стояти тут, поруч, ховаючись від усіх інших біля нього. Роуз зводила його з розуму лише однією своєю присутністю. Від думки, що його піджак на її напівоголеному тілі звична для нього розсудливість і соромязливість відступали під дією сильного, інстинктивного бажання. Він дозволив собі нахабно роздивлятись її, але продовжував мовчати. Слова були нічого не варті, коли хотілось кричати від безсилля.
Скорпіуса відволікло тихе шурхотіння, прямо у них над головами. Важко було повірити, але над ними вдруге за вечір невпинно розросталася омела, розквітала і закручувала свої погони в красиву рівну сферу прямо на їхніх очах. Піднявши голову і переконавшись, що не помилився в своїх здогадках, він зніяковів і опустив свій погляд вниз, приречено роздивляючись свої туфлі і більше не наважуючись дивитись на неї. Мовчання між ними було голоснішим і дзвінкішим, ніж шум прийому, що доносився від скляних прозорих дверей.
Роуз не витримала цієї напруги першою. Вона почала часто та нерівномірно дихати. Тремтячим голосом вона прошепотіла:
— Ти можеш нарешті щось зробити з цим паразитом над моєю головою, поки наргли не нападали в моє волосся? Здається ти у нас знавець гербології...
Почувши її тихий голос він втратив розуміння реальності. В його голові більше не було жодної думки, жодного сумніву чи плану на майбутні хвилини, години, роки. Він був тут і зараз, поруч з нею, під омелою, так близько, що відчував її аромат. Адже всі знали, що можна зробити з зачарованою омелою перед Різдвом, прогнати її поцілунком.
Відкинувши страх і віддавшись відчайдушному бажанню, одним рішучим рухом він наблизився до неї і схилився над її губами. Не наважившись заглянути в її очі Скорпіус затримався на мить відчуваючи її дихання на своїх вустах. Це був той самий момент, коли Роуз мала б різко зреагувати, відштовхнути його, обуритися або відвернутися, але натомість вона навіть не поворухнулась. І він зробив це. Ледь привідкритими вустами він невагомо доторкнувся до її нерухомих губ і залишив безкінечно ніжний, безневинний поцілунок.
Його обличчя палало від небувалої сміливості, серце, яке, ще хвилину назад завмерало в моменті, знову почало свій божевільний стукіт в грудях, розплющивши очі він приречено чекав на її реакцію. Скорпіус як ніколи був готовий відповідати за свої вчинки.
Та Роуз, піднявши вверх до нього свое обличчя, податливо привідкрила свій невеличкий ротик, а її сяючі очі з-під вій блукали десь на рівні його губ. Ні, вона явно не хотіла чинити опір чи протестувати, Роуз виглядала такою чуттєвою, покірною і беззахисною. Здається, це була картинка з його найзаповітніших мрій.
Більше не вагаючись ні хвилини він обережно взяв її обличчя в свої руки, легенько провів великим пальцем по виразній лінії під очима, а потім вдруге припав до її губ. Цього разу все було зовсім по іншому, Скорпіус дозволив собі повільно спробувати її вуста, спочатку нижню, а потім верхню. Від розуміння, що вона несміливо, але все ж таки відповідає, відчуття ейфорії розтікалася по тілу. Захопившись він став трішки наполегливішим, безкінечно ніжно і обережно поглиблюючи поцілунок, який ставав вологішим і впевненішим. Кожен його рух знаходив відгук з її сторони, вона слухняно відповідала на всі його нехитрі ласки. Періодично зупиняючись, вони давали один одному можливість перевести дихання, але не відсторонювалися і за мить знову продовжували цей жаданий контакт.
Руки Роуз спочатку невпевнено доторкнулися до його грудей, а потім плавно перемістились на плечі. При цьому Скорпіус однією рукою гладив її волосся, а іншою притримував за тонку талію. Це були справжні обійми, саме такі, які він тисячі раз уявляв в своїх безнадійних фантазіях. А поцілунок, такий бажаний, такий нереальний. Він куштував її на смак і розумів, що це найкраще, що колись відбувалось з ним за все життя.
В якийсь момент паузи ставали все більш затяжними і Роуз, важко нерівномірно дихаючи, відсторонилась і зховала своє обличчя біля його плеча. Скорпіус відчув, що вона вся тремтіла.
Він намагався обійняти її, окутати своєю турботою, заспокоїти, але на його величезне розчарування, Роуз розімкнула кільце з його рук, відступилася і відвернулася від нього.
В грудях боляче защемило, він відразу зрозумів, що щось не так. А потім побачив, як нервовими тремтячими руками вона почала витирати тихі сльози, які градом падали з її очей. Ні, вона не плакала, не кривилася і не здригалася всім тілом, не було схлипів чи ридань, тільки сльози.
Приголомшлива реальність холодним жахом накрила Скорпіуса. Не знаючи, що сказати, як реагувати, він хотів підступитися до неї знову та Роуз різко його відштовхнула.
— Не торкайся мене, Мелфою... — дуже чітко і повільно промовила Роуз.
І знову це холодне «Мелфою» з її уст, звучало як найстрашніша непрощенна образа. Роуз тільки що кинула в нього Авадою, саме так він себе і відчував в цей момент.
Вона дуже зосереджено намагалась привести себе до ладу, часто кліпала щоб припинити цей потік сліз, глибоко і повільно дихала. Зрештою їй вдалося опанувати себе, невагомими рухами рук вона витерла свої очі, чекаючи коли висохне обличчя і зійдуть почервоніння, Роуз перекладала наперед волосся, щоб прикрити ним сліди від сліз.
Пильнуючи за кожним її чітким впевненим рухом, він не міг повірити, що якийсь мізерний проміжок часу назад вона була з ним зовсім іншою. А можливо все було не так, як він хотів це бачити і знову прийняв за взаємність щось зовсім інше. Як зрозуміти ці злі, мовчазні сльози? Що він зробив не так, чим так її образив?
Понівечені почуття миттєво знайшли найгірші з можливих варіантів.
— Я... я не думав, що настільки огидний для тебе..., — приречено сказав Скорпіус глухим пригніченим голосом.
— Можеш так вважати. Мені байдуже.
— Прошу пробач мені... ці почуття, я не мав жодного права... не мав би так... безконтрольно їх проявляти...
Його слова були такими відчайдушними і щирими, він не приховував від неї свох відкритих ран. Якщо раніше він думав, що йому боліли його невдачі, то зараз він зрозумів, що найболючіше це бачити її сльози, її переживання і її біль, спричинений його діями.
Та Роуз здавалась непохитною в своїй холодній відстороненості.
— Почуття? — оманливим м'яким тоном тихо перепросила вона. — Ти від них втік аж до Франції?
Це було риторичне запитання. На її губах заграла ледь помітна посмішка, таємницю якої Скорпіусові було не під силу розгадати. Легким граціозним рухом вона скинула з себе його піджак і недбало перекинула його через балкон. Покинувши своє темне укриття її яскраво освітило сяйво прийому, що линуло через скляні двері, вона ще раз поправила волосся і впевнено вийшла.
На цей раз Скорпіус залишився по справжньому один. Тепер він знав напевно, гірше вже не буде. Чи не вперше самотність була нестерпною, відчай захоплював його і невпинно тягнув в темну тряснину.
Наплювавши на свій розгублений вигляд він покинув балкон і повернувся на своє попереднє місце, де нерухомо провів весь залишок вечора, скляними незрячими очима дивлячись прямо перед собою. У нього було вдосталь часу все обдумати, а товариство навколо не давало можливості впасти у непроглядній відчай. Її невагомий аромат все ще тримався на його одязі, змушуючи його подумки проживати все знову і знову.
Перед самим кінцем повернувся Драко, який безсумнівів бачив стан сина, але при цьому нічого не сказав.
Покинувши будівлю Міністерства, мовчки домовившись трішки прогулятись, Мелфої йшли нічним порожнім Вайтхоллом.
— Тату, я планую залишитись в Лондоні на невизначений термін.
Справа була навіть не в його голосі і не в його словах. Скорпіус казав «тато» тільки в хвилини дуже сильного душевного хвилювання.
— Я прийму будь-яке твоє рішення, сину, — дуже спокійно і по-батьківські лагідно промовив Драко.
Вони обоє розуміли, що за це Скорпіуса скоріш за все виключать з Парижської Академії високої магії цілительства та лікувального зілляваріння імені Ніколаса Фламеля, до якої так складно було потрапити, а прийом студентів відбувався лише раз на три роки. Його і так не хотіли зараховувати, адже Скорпіус вирішив їхати навчатися до Парижу в останній момент, коли група була вже сформованою.
Скорпіуса не покидало відчуття, що він зробив велику помилку, покинувши Британію. Він не міг поїхати знову, достеменно не пересвідчившись в неправдивості своїх сумнівів.

ОмелаWhere stories live. Discover now