Eternità

Eternità, що значить Вічність

Вічність... Слово, яким би мали описувати щось неймовірне й сильне... Але я можу зараз порівняти з ним лише пам'ять...
Я хитнулась, коли від спеки потемніло в очах. Пустир. Це все, що залишилось від раю, що панував тут не так давно. Піском й пилюкою застелилося велике поле, що його ще місяць тому планували перебудувати в футбольну арену. Я присіла навпочіпки й підняла з землі сухий сірий камінець. Він був круглим, як галька, що її омиває струмкова вода. Де ж він? Я пройшлася далі. Ні, не знайду- важко зітхнула я. Його більше немає. Посохло все. Я шукала очима хоча б натяк на будиночки, чи капличку. Нічого. Тільки маленькі пучечки бур'яну починали пробиватись крізь землю, забираючи з тої трухи, що залишилась останні краплини родючості. Хотілось плакати, та сльози вмить висихали, залишаючи неприємну поверхню на шкірі, а губи вже потріскались, від того сухого, немічного вітру.
...
Рік тому.
Що то було. Коли машина зупинилась перед невеликим будиночком, що сусідив з таким же невеликим котеджом і маленькою капличкою . З вікна будиночка висунулась невеличка бабуся, й привітно усміхнулась моїм здивованим очам. Відправити мене сюди, можливо було не надто доброю ідеєю. Коли я ввімкнула телефон, він показував, що зв'язку немає, взагалі. Я вийшла з машини й гупнула ногою по каменюці. Проблемою було те, що тепер, навіть якщо захочу, не виїду звідси, поки мене не заберуть батьки.
Одразу зайшовши до котеджу, кинула речі на підлогу й пішла шукати телевізор. Немає. Я вилаялась. Тоді просто пішла в кімнату і заснула. І снили мені тут дивні сни, дивні й прекрасні. Чи то так я заморилась, чи то просто добре так було...
Вийшла на двір я аж на третій день свого перебування тут. Нудно було, аж страшно.
Бабуся з сусіднього будиночку висунулась і запитала, чи хочу я свіжоздоєного молока, та довелось вдати, що не чую її. Не пила молоко я принципово, бо по-перше не бачила в тому потреби, по-друге не хотіла вживати будь-що тваринного походження.
За котеджом було поле. Спочатку волошково-пшеничне, потім за ним макове, а ще далі соняшникове. Скільки було видно, скрізь сягнули квіти. Волошки переплітались з колосами пшениці, і лагідно гойдались в такт вітру. І він гнав і гнав ті хвилі, до самого краю, щоб вони відбились від макового берега й покотились знову.
Дійти до макового поля вже не було ніякої сили. Хоч було й спекотно, та вітер гнав з лісочку, праворуч, приємну прохолоду.
Коли повернулась назад, в котедж, одразу вляглася спати, не помічаючи, ні сусідку, що щось мені щебетала, поки я йшла до подвір'я, ні на поставлені переді мною вареники з вишнями, нічого.
Наступного дня я нікуди знову не виходила. Лише розігріла ті вареники й під'їла їх. І знову спати. Чи то через те, що в місті я не висипалась, чи може через те, що до цього мене цікавила лише робота й телевізор, не знаю. Та й що мені залишалось тут робити? Лише їсти, спати й читати.
Мій п'ятий день перебування тут був трохи дивним. Я прокинулась рано, ще вдосвіта, і мала нестримне бажання вийти в поле.
Небо сіріло на горизонті, і цвіркуни потроху завершували свій нічний оркестри. Я йшла полем, обережно, щоб не розбудити ще напівсонну молоду пшеницю, та сині волошки, що накривали її, мов та ковдра, дозволяючи, де-не-де, пробитися між собою густі кущики целозії. Прохолода обвивала мій стан і я потроху почала жалкувати, що не взяла з собою плед.
Коли вже почало світати, я , нарешті, дійшла до макового поля. То було неймовірно. Промінчики сонця пробивались крізь маковий цвіт і , трохи, переломлювались, підсвічуючи, лагідним сяйвом, червоні пелюстки маків. Легке тепло пробиралося мені під шкіру й гріло замерзлу, в холоді міста, душу. Сонце вже піднялось вище, й почало засліплювати своїм яскравим сяйвом очі. Маки гойднулись від легкого пориву вітру. Прохолодного й свіжого, підсилюваного чимось неймовірно сильним, таким, що дає дихати навіть в нестерпну спеку.
Як сонце піднялось достатньо високо, й стало спекотніше. Я звернула з великої стежки й подалась в сторону ліска. Що ближче я підходила, то більше чула виразний шум ручаю.
Ось він, досить великий потічок, між деревами, що корегували його шлях. Кругла галька була такою чистою, що можна було б з неї їсти. Я присіла в тіні великого ясену, задивившись на красу того ручая, й не зглянулась, як заснула.
Прокинулась я, коли вже пішло за полудень, й страшно зраділа, що присіла не на гальку, а на траву. Живіт забурчав і я згадала про, поспіхом завернутий, бутерброд, що спочивав в моєму кармані.
Хлібні крихти впали у прозору воду річечки, і тут же зникли у роті маленької рибки, яку понесло далі течією. Я зняла кеди й спробувала ногами воду. Холодна. Але відчувши пальцями теплі камінці берега, розслабилась, і забувши, про час і про вік, стрибала в той ручай, як мала дитина, що не мала веселішої забави, за той іскристий, блискучий потік, що хоче збити з ніг і пронести тебе аж до того гайку, що видніє за деревами...
Наступного дня я встала вже коли сонце піднялось з-за горизонту. Поснідала пиріжками, приготованими бабусею з сусіднього будинку, і поставленими під мої двері сьогодні зранку.
Коли вийшла, одразу направилась до сусідки, чиє ім'я я досі не знала. І вибачившись й подякувавши, вернулась назад і трохи далі, до каплички, що стояла в цвіту, мов наречена, трохи блакитного й білого, і звичайно ж золотого. Посеред кімнатки стояла ікона Богоматері , навколо були квіти й невеличка лампадка горіла, мов той незгасимий вогонь. Не бачила я ще такої краси й спокою, як в тій маленькій, намоленій церковці, що до неї ходила весь вік та бабця.
...
Я йду вже давно знайомою стежкою додому, маки відцвіли і на їх зміну прийшли вічні ромашки. Дядько-фермер з сусіднього села, що приїхав, як він сам казав, раз на місяць, нестримно бідкався про те, що не має вже чим засівати те величезне поле. Сьогодні він привіз молоко, то було не звичайне молоко, а овече. Що змушувало мене йти швидше й швидше. Перед молоком я перестала вередувати ще місяць тому, коли баба Оксана(так її звали) поставила переді мною філіжанку тої запашної, ще теплої рідини зі словами: -Пий!
Про той ритуал, що мав відбутися сьогодні я читала тільки в книжках, зокрема й в «Тіні забутих предків», де той сир, що зроблений своїми руками мав силу неймовірну й чарівну, бо та радість, що дана від природи може бути тільки такою.
...
Коли прийшла осінь, і пшениця , нарешті, набралася того золотого цвіту, що їй має бути, коли бабця Оксана вперше запекла хліб, з пшениці, молотої своїми руками, коли я нарешті дісталась того соняшникового поля, що так манило мене ще з перших тижнів мого перебування тут, коли я вже знала де починається і де закінчується лісний ручай, приїхали мої батьки.
Настав час прощатися. З вітром, що так плекав мене, не даючи загнутися зі спеки, з лісом, чия свіжість надавали мені тої енергії на мої щоденні подорожі, і з полем... Ніде ще я не відчувала такої життєдайної сили як тут. Коли все квітне, пахне й дзижчить... Коли після цілодобової ходьби ти маєш сили ще тікати від настирного джмеля... Я не знаю ще такої сили.
...
Ранньою, квітучою весною Бог забрав до себе бабу Оксану. Я ж бо дізналася про це лише в кінці травня. Тоді одразу зібрала речі й поїхала.
Це був час, коли ще цвіли маки, він нагадував мені про неї, і про ліс, ручай, поле... Зараз я мрію лише повернутись назад в те місце. Поставити свічку й помолитись за упокій в капличці, розповісти про свою журбу тій природі й вітру...
Вічність... Слово, яким би мали описувати щось неймовірне й сильне... Але я можу зараз порівняти з ним лише пам'ять...
Сподіваюсь вам сподобався це міні-твір,
Не знаю як почалось його написання,
Чи то з прочитаних мною, не так давно пейзажів
Чи з того бажання знову побачити той яскравий краєвид,
Що виникає перед моїми очима не один день
Чи то просто з любові до України...
Але найголовніше те,
Що я це змогла і як-не-як, але виклала цю думку на папір
Дякую вам, щиро Ваш ЛИС❤️
Слава Україні! Слава нації! А далі всі й так знають^^