Загублений

Відстань між нами

- Тимчасовий, - холодно відповів хлопчик, ухиляючись від дотиків старшого.
- Чому?

Чан відійшов на пару кроків та ввімкнув світло. Тепер йому було виразно видно, як перекосило обличчя Мінхо, ніби його змусили їсти тухлу рибу.

- Після повноліття мені більше не знадобиться опікун.
- Правильно, - майже непомітно кивнув Крістофер. - А до цього моменту я подбаю про тебе.

Чоловікові здалося, що на сьогодні ліміт сказаних слів юнак уже вичерпав, однак той підняв голову вгору, задерши носа. Його руки схрестилися на грудях, впиваючись нігтями у передпліччя.

- Мені не потрібна турбота, я впораюся сам, - відрізав він.
- Звісно, проте трохи допомоги не...
- Цього також не треба. Але якщо вже Ви притягли мене сюди, просто покажіть, де я спатиму.

Крістофер зітхнув набагато голосніше, ніж сам того очікував. Хлопчик зиркнув на нього своїм явно фірмовим поглядом - «Ти не вивезеш», але Чан на це лише посміхнувся та, простягнувши долоню в запрошувальному жесті, вказав у бік вітальні.

- Проходь, влаштую короткий екскурс.

Кріс неквапливо провів молодшого по майже всіх закутках квартири, починаючи із зали - Мінхо округлив очі, стоячи перед величезною плазмою на всю стіну та розглядаючи своє відображення на темній поверхні. Однак помітивши, що Чан посміхнувся, він відразу ж натягнув звичну маску, що відштовхує, та відвів погляд.

- Тут кухня, тут столові прилади, посуд. Ти вмієш готувати?
- Так, - збрехав хлопець, стиснувши губи.
- Добре, отже, зможеш робити це самостійно, - Кріс пройшов назад через вітальню до двох сусідніх дверей та вказав на ті, що ліворуч. - Тут ванна кімната, потім покажу, як все включається. Крани трохи барахлять. А це твоя спальня.

Чоловік відкрив двері праворуч та пропустив хлопчика всередину. Мінхо увійшов, нечутно ступаючи, ніби боявся, що його помітять і виженуть, як невмілого злодія. Він завмер біля ліжка - велика півторашка, яка за відчуттями була втричі ширша за його залізне ліжко в підлітковому блоці. Він став повільно крутити головою на всі боки, оглядаючи своє нове житло.

- Навіщо це? - він показав пальцем на ноутбук, що обережно розташувався на чистенькому робочому столі.
- Як навіщо? В інтернеті сидіти, у стрілялки грати... - приголомшено почав перераховувати старший, проте його знову перебили.
- Не цікаво.
- ...Вчитися? - договорив Чан, чомусь запитальним тоном. - Тобі ж треба закінчити старші класи.
- Що? Вочевидь, Ви не в курсі, як у нас все влаштовано. Немає жодних старших класів - одна недільна школа із сальним священником, який спочатку дуже по-християнськи гладить по колінці, а потім затирає про Бога. Та ось тільки не схоже, що він все ще з нами, - хмикнув Мінхо, продовжуючи: - Тільки малеча вчиться нормально, на решту забивають хуй.
- Цензури дотримуйся в цьому будинку, гаразд? - Чан не став коментувати прямий натяк на домагання - він як ніхто знав, що в такий момент ти не хочеш чути моралі на цю тему. - А самоосвіта? Взяти підручники у бібліотеці? Було б бажання.