Ring for a kiss

Наміе тримала в руках невеличку коробочку з крихітним бантиком зверху, від чого вона нагадувала своїм пакуванням подарункову. Жінка розглядала її уважним поглядом, який вивчав кожний міліметр цієї коробочки кармазинового кольору, який більше нагадував чиюсь кров, та з білосніжною стрічкою, яка перетинала кожну її грань.

— Що це таке? — Наміе підняла погляд на чоловіка, який стояв навпроти неї, склавши руки у кишенях.

— Подарунок.

Ага, тобто вона не помилилася в тому, що пакування відповідає статусу коробки. Дійсно вона є подарунковою не просто так!

— На честь чого? — Вона зацікавлено підняла праву брову.

— Нічого. Мені захотілося зробити тобі подарунок, тому я зробив, — Шідзуо відвернувся від неї обличчям у бік, бо його шия вже затекла дивитися на неї зверху вниз. Між ними п'ятнадцять сантиметрів різниці, його шия вже не те щоби затекла, вона вже болить від того.

— Дивно, — вона опустила скептичні очі назад на коробку, почавши її розпаковувати. Спочатку розв'язала вузлик на бантику, потім стягнула обережно атласну стрічку, яка блищала під теплим світлом, кинула її десь на стіл, поруч з яким стояла, та зняла кришку.

Те, що вона побачила всередині, її здивувало ще більше, ніж бажання Шідзуо зробити їй подарунок просто так, навіть не на честь якогось свята. Дочекався б вже її дня народження чи що! Не так вже й довго залишалося до нього взагалі-то!

Всередині жінка побачила замотаний в крафтовий папір дзвоник невеличкого розміру. Такий, який можна було б і на шию повісити. Не їй, звичайно.

Вона спитала, не підіймаючи на нього очей:

— Ти вирішив зробитися моїм дворецьким? Чи тобі хочеться носити сукню покоївки? — На останньому вона глянула на нього з-під лоба.

Цигарка між зубів чоловіка на цих словах зламалася. Не від злості, навіть не від роздратування. Скоріше від того, що Наміе збила його з пантелику, та він так сильно стиснув зуби, що навіть прокусив папір. Принаймні, Шідзуо не очікував цього.

— Навіть не знаю, що буде тобі личити більше: костюм дворецького чи сукня покоївки, — промовляючи це, вона почала позбавляти дзвоник від паперу.

Коли вона закінчила з цим, весела посмішка з її обличчя зникла. Наміе важко насупилася, нахилила на кілька градусів голову в бік, ніби не розуміючи того, чому це опинилося в її руках. Вона почала уважніше його роздивлятися: позолочене держално, гладеньке та блискуче, а під ним яскраво-червоний, власне, дзвоник, на якому написано чотири слова англійською мовою, яку вона, на щастя, добре знала. На відміну від бармена, чий схвильований погляд вона спіймала шостим відчуттям.