Справжні друзі

Глава 1

Якось раз їхав в автобусі та зустрів дівчину, яка сиділа у самому кінці транспорта у синій, джинсовій куртці з капюшоном балкитного кольору. На ній була чорна тканева маска та пучок на голові. Руки були в карманах і вона дивилася просто в підлогу. Їхали ми довго, бо стояли у заторі, але я не сильно поспішав, не зважаючи на те, що їхав до друзів, хоча вони і не друзі. Як би там не було, я задивився на неї. Яскраво блакитні очі скидалися по автобусу із сторони в сторону, а темно каштанове волосся лежало у пучку хаотично, але здавалося, що їх спеціально так уклали.
Пройшло ще пару хвилин. Я відволікся на вікно та задивився на гарну, жовто-червону осінь, яка стояла вже місяць.
Я повертаюся до дівчини. З її очей текли маленькі сльози, схожі на дитячі, але вона не витирала їх рукавом чи серветкою, вона залишала їх текти до самої маски, котра вбирала їх, як губка. Здавалося, що це ніхто не бачить окрім мене, усім було начхати. Напевно, вона це теж розуміла. Їй було все одно, що про неї подумають інші. Я хотів підійти та спитати, що сталося, але боявся, що вона злякається мене. Як тільки я подумав про це, автобус зупинився і вона почала виходити. Недовго думаючи, я вийшов вслід за нею.
Я йшов далеко від неї, щоб вона мене не помітила. Дівчина в джинсовій куртці рухалася повільно та розмірено, ніби хопаючи всю красу сьогоднішньої осінні. Я намагався йти тихо, що було складно, бо листя вже опало та лежало на землі. Як тільки ми пройшли ще пару метрів, вона звернула праворуч. «Куди вона? Там же окрім річки нічого немає», — подумав я і спробував непомітно підбігти до того місця, де вона звернула. Я став біля паркану, щоб побачити, де вона.«Куди ж ця загадкова дівчина мене завела?», — думав я і подивився за паркан. Я побачив, як вона повільно, схрестивши ноги, хитається на шині, яка була підвішена до красивої, великої іви, яка хилилася додолу та робила це місце загадково красивим. Вона дивилася на річку крізь листки. Я хотів до неї підійти, але не знав як це зробити, щоб її не злякати.
Тихенько вийшовши із-за паркана, я пішов та сів на землю біля неї та почав також дивитися на річку. Я намагався не дивитися на неї, щоб не налякати.
Через пару хвилин вона повернулася до мене та довго роздивлялася.
— Я вас знаю?, — спитала вона.
— Напевно ні, — відповів я —, а якщо ви мене знаєте, то в мене буде таке ж питання до вас.
— Навіщо ви пішли за мною прямо з автобуса?
«О ні, вона мене запам'ятала», — подумав я та не знав що відповісти.
— Я не вийшов за вами, ви просто вийшли там, де і мені було треба.
— Добре, а чому ви сидите тут? В місті, де людської душі не буває.
— А ваша?, — спитав я.
—А моя буває, — відповіла дівчина.
—І моя тут буває. Ви не єдина людина, хто шукає таємне місце, щоб побути одному.
— Але я вас тут ніколи не бачила.
— Я рідко сюди прихожу, бо зазвичай немає часу. Навчання, хатня робота і все таке.
— Навчання?
— Так, я в 11-му класі.
— Я думала ви вже на роботу ходите.
— Я настільки доросло виглядаю?, — із здивуванням спитав я та посміхнувся.
— Ну є таке, — вона теж посміхнулася.
— Мене звати Марк.
— Я Еріка.
— Ого, яке незвичайне ім'я.
— Так, батьки не хотіли, щоб мене ображали в школі, тому вибрали «якесь західне ім'я», — останніх 3 слово вона, неначе, процитувала когось.
— Так говорять твої батьки?, — спитав я.
— Так, а як ти здогадався?,— спитала вона з дуже здивованим лицем.
— Ну, знаєш, всі батьки однакові.
Вона усміхнулась. Але незабаром подивилася на річку, і знов сум захопив її лице.
— Ти хочеш побути наодинці?, — м'яко спитав я.
— Я не хочу тебе проганяти. Якщо ти сюди теж приходиш, щоб побути одному, тоді залишайся, я не маю права тебе проганяти.
— Ні, все добре, я просто...е..., — мені треба було щось вигадати, — просто я хотів сюди знов прийти, перед тим, як поїхати до друзів.
Я подивився на годинник. Вже запізнююся на півгодини.
— О, тоді тобі напевно вже треба йти, — сказала Еріка.
— Так, напевно..., — невпевнено сказав я та думав, що робити. Я не хотів іти.