Він вирішив наостанок прогулятися тим, що залишилось від вулиць – сірі примарні коробки будинків, ріки уламків цегли і абсолютна відстутність видимих проявів життя. Іржаві автомобілі, застиглі посеред проїжджої частини – подекуди вони збирались в купи, ніби їх притягала якась невідома досі гравітація, насправді – лише залишкові сліди людської паніки, в сенсі, це сталося тоді, коли ще було кому панікувати. Чоловік перевів погляд на змарнілу вивіску на протилежній стороні дороги – раніше там був прекрасний ресторан італійської кухні, він навіть особисто знав шеф-повара. Старий добрий Джованні, той був справжнім італійцем, що народився і виріс на півночі країни, десь в гірській місцевості біля Бергамо, не один із тих, що понаїхали сюди на початку 20го століття і насправді були нащадками емігрантів. Біля дверей, а точніше, того, що від них лишилося - байдужих до всого цього мертвого хаосу скляних уламків, – там валявся якийсь плакат чи постер. Раніше він його там не помічав. Хтось навмисне лишив цей клапоть минулого там? Але навіщо і кому це могло бути потрібно? В ситуації, коли масовий психоз міцно закріпився в мільйонах мізків, коли рої з колишніх офісних робітників викидали свої дорогезні комп'ютери з вікон кільканадцятьповерхових корпорацій і вибігали громити вулиці, коли мультимільярдери, шейхи й акціонери валили банківські системи масовими переводами грошей з офшорних рахунків на благодійні фонди (бо хто не хоче потрапити до раю, га?), коли усі підлітки, студенти і хіппі вирішили скурити стільки трави, щоб вистачило на наступне життя, і димова хмара закрила сонце... Знайшовся хтось, хто приніс цей плакат, чи що б воно не було, на головну вулицю, знаючи, що на нього не звернуть ніякої уваги, хтось, хто вирішив витратити останній день свого існування на найбезглуздіший мітинг, який тільки бачило людство.
Він вирушив в сторону своєї дивної знахідки, сподіваючись розібрати те, що лишилось від напису, і його білі довгі штани зібрали добрячий слой вуличного пилу. Йому було все одно. Тепер ці незвичайні просторі одежі – молочно-біла, розшита зеленими нитками сорочка, такі самі штани з цупкого дорогого матеріалу, все це залишиться разом з ним на узбіччі історії. Давно відомий факт, що боги помирають, коли в них перестають вірити. Так було з Афіною, Зевсом і Гермесом (Староданя Греція). З Мардуком, Енкі й Ашшур (Месопотамія). З Кука Мама, Екеко, Віракоча та Апокатекіль (Тауантинсуйу - Держава Інків). Він доволі довго продовжував існування і, на декілька десятиліть йому навіть здалося, що тепер у нього вийде піднятися до рівня верховних – Богині Економічного Розвитку, Бога Любові до Грошей, Бога Маніпуляцій Думками, Бога Егоїзму, Богині Прагнення до Щастя та інших. Але людство виявилось не готовим. Він зітхнув. У Бога Мирного Співіснування перестали вірити ще до того, як ядерні удари у сотні тисяч мегатон перекреслили факт цього існування. Це все вже неважливо, єдина річ, яка його цікавила тут і зараз – розібрати, що було написано на плакаті, облишеного серед скляних уламків цивілізації.
