Я вдома

Частина 1

   Мідна монета відскочила від бордюру та із характерним дзвінком покотилася прямо у самісінькі підкови коня – решти не треба. Недалеко від передмістя Англії було невелике селище під назвою «Іржаве озеро». Сама назва збігалася із назвою річки, що протікала повз ці місця та ділила селитьбу навпіл. Дві частини завжди пліткували одне про одного, тутешні відьомки кидалися прокляттями через ріку, а прості хлопи могли без жодного докору совісті викрасти козу у своїх, як би мовити, ворогів і тільки бог знає, що вони потім з нею витворяли. 

   Але в моїй історії це не відігравало важливу роль, адже я, незабаром до повноліття, просто виїхав з села, починаючи жити у невеликому місті при Лондоні, де і почав навчання,  а за тим і «пустив коріння», як зараз кажуть. Гадаю, у вас виникло питання, а хто я взагалі такий і якого біса мене смикнуло на спадщину – розповідаю: моє ім'я Вільгем Баррідж, чоловік найкращої дружини у всесвіті – Маргарет, батько чудової доньки – Елізабет і починаючий слідчий міста Річмонда. Сподіваюсь, ви не подумали, що я іменитий супротивник злочинності, як у популярних зараз детективних книгах про Шерлока Холмса – мені навіть університет аби-як вдалося закінчити, що ж тут казати про професіоналізм. А от щодо подорожі до Іржавого озера, то тут усе сумніше: на минулому тижні, здається це була середа, коли я перевіряв поштову скриньку, разом із купою непотрібних журнальних реклам, сплатами від банку та ще декількома подяками, лежав лист із фірмовим підписом, який я в останнє бачив не менше десяти років тому – адресатом був мій батько. Напевно, вже тоді по моїй шкірі невгамовні мурахи почали бразильський фестиваль, адже за весь час із початку мого від'їзду, жодної згадки про мою сім'ю не було – я став єдиним членом роду Барріджів, який покинув рідне село задля «якихось там амбіцій», що сильно вдарило по нашим стосункам із родиною. Та біда не приходить одна – незважаючи на приємність від вибачень батька, останній абзац змусив мої руки тремтіти так, мовби переді мною сам диявол з батогом, стоїть та погрожує пеклом: «Дуже прикро тебе повідомляти, що вчора твоя мати померла. По правді  кажучи, ми довго обговорювали на родинній нараді, чи варто тебе запрошувати на похорон, але останньою волею твоєї матері було возз'єднання сім'ї, тому я, як голова династії, від імені усіх Барріджів , запрошую тебе на поминальний вечір. Сподіваюсь на твою прихильність. Р.Баррідж»

   У п'ятницю я вже збирав речі – увесь четвер я плакав та пив пиво в пабі біля дому.  Дорога була коротка, усього вісім годин конями, але дуже складна, як фізично, так і морально. Чи то тваринка була не в гуморі, чи мені кучер-дурник попався, але на протязі усього часу, кобилка постійно змінювала швидкість, іноді брикалась та й зовсім зупинялася, відмовляючись йти. Я людина віруюча, знаєте, відчув, що така поведінка мого транспорту не доведе до добра, але ж я і їду на похорон, де тут місце для світла? До того ж, хвилювався за дівчат: ми не заможні люди, тому жити у престижному районі собі не можемо дозволити. А раптом щось трапиться? Цур мене і мої думки чорні, краще помолюсь за них о приїзді.