What the Room Requires // Чого прагне кімната 🎭

Розділ 4.

ДРАКО

Я схопив жменю ячменю, вирвав із землі й кинув його, загорлавши при цьому. Бруд полетів. Я штовхнув ногою високі стебла навколо себе, притоптав їх, а потім залишився на самоті з неспокійним вітром.

Потім, коли я спостерігав, ячмінь знову виріс, шиплячи й бурчачи, поки не здавалося, ніби я нічого не зробив.

— Бовдур, — пробурмотів я, а потім гукнув у бік місця, де зникла Ґрейнджер. — Напіврозумнице! Ти нічого не знаєш! Це твоя біда, Бруднокровко!

Тиша. Ніщо не рухалося, крім вітру. Потім раптом я виявив, що затамував подих, прислухаючись до відповіді.

— Бруднокровка, — я знову гукнув…просто так, а потім знову пішов у бік верби, подалі від цього роззяваного лісу, подалі від цієї темряви, що вабить. Але небо тут, наді мною, темніло, рожевіло, і скоро настане ніч. Я лигнув. Стало б зовсім темно? І якщо так, чи могли б видіння з лісу вийти на поле, де я був? Я пришвидшив крок.

Проте верба не наближалася. Вона звивалася риссю. Дерево залишилося там, де було. Точніше, я залишився на місці. Я розбігся і побіг, побіг щодуху. Але хоч трава проносилася повз мене, пейзаж переді мною не рухався. Я зупинився, важко дихаючи.
Щем пронизав груди. Мої ребра стиснулися. Я притиснув руку до серця, і мій лоб насупився, коли моє дихання трішки внормалізувалося. Я обернувся, знову подивився на ліс, потім важко сів.
Мій батько не вбив би батьків Ґрейнджер. Не так, без провокації, без приводу. Я похитав головою і зціпив зуби. Він би не став. Тітка Белла… Я не був впевнений. Але мій батько — ніколи. Якщо Ґрейнджер здасться в цій ситуації, батько буде розумним. Він би не вбив людину, хоч як це пафосно, якби той не був озброєний.
Моє горло стиснулося, а живіт перевернувся всередині. Я заплющив очі.
Він би й людину не отруїв. Не підсунув би прокляте намисто.

— Ні, — сказав голос у лівій частині моєї голови. — він би попросив сина це зробити.

Я стиснув ліву руку правою рукою, натиснувши на рукав і темне татуювання під ним. Я знову проковтнув  і крижана хвиля ковзнула вниз по моєму горлу, проникаючи у вени…

Вбивство батьків Ґрейнджер не мало для мене сенсу — не якби Ґрейнджер здалася. Але чи справді це має значення для мого батька? Адже, як він часто казав, вони лише маґли. Магли, за якими я спостерігав, які протистояли двом наймогутнішим смертежерам у світі — безпорадні, без зброї — щоб захистити свою доньку. В той час, як батько сказав, що відмовився б від мене.
Я вдарив себе по обличчю. Це було боляче.

— Припини, — докоряв я собі. — прокинься. Несправжній, пам'ятаєш?

Я спохмурнів і сперся ліктями на коліна. У всякому разі я надто багато ставив на тих маґлів. Швидше за все, вони не були достатньо розумними, щоб зрозуміти, що з ними станеться, і вони не були настільки глибокими, щоб по-справжньому пожертвувати чимось — вони були просто собаками, які охороняли кістку. Вони ніколи не зрозуміють, чому були нижчими, неповноцінними — це було частиною того, що робило їх такими. Вони не мали уявлення про те, що таке бути чистокровним, наскільки важливо завжди було підтримувати родовід, зберігати магію в магічних родинах. Вони не розуміли, що чарівні діти від батьків-нечарівників були гидотами, випадковцями, диваками природи. Навіть слово «бруднокровка» було майже внутрішнім жартом. Зрештою, як міг хтось із маґлівського походження по-справжньому зрозуміти всі нюанси, осягнути всі тонкощі цієї образи? Я знав, що Ґрейнджер ніколи не могла, хоч би скільки я її так називав. Це завжди злило її ще більше, але мені подобалося дивитися на цей безмовний погляд, який доводив мені, що вона не розуміла, що я маю на увазі.
Вітер розтріпав моє волосся. Я підвів голову. Я насупився на темний мовчазний ліс. Ґрейнджер не видала жодного звуку — ні криків про допомогу, ні криків, що вона знайшла двері.

Але якби вона знайшла, чи сказала б вона мені?

— Хай йому біс, — прогарчав я, підводячись на ноги. Вона знайшла двері — тому все було так тихо. Вона вийшла і залишила мене тут. Я ще раз вилаявся, відкинув ячмінь і кинувся назад до того лісу, стежкою, і знову поринув у темряву.

…


Ліс був такий тихий навколо мене, як шепіт ячменю позаду. Тут нічого не рухалося — нічого, крім мене та моєї тіні. Я опустив голову й продовжував йти, мої пальці на правій руці неспокійно відкривалися та змикалися — якби ж я тільки мав свою чарівну паличку!

Стежка петляла і вилася, а мої м’язи напружувалися. Не пригадую, щоб вона була такою кривою раніше…

В очі впало світло. Я зупинився. Зліва від мене, не так далеко, стояли ще одні двері. Спочатку я зробив крок назад. Я більше не довіряв цій кімнаті…

Тоді я кліпнув очима. Я впізнав це. Це було дуже схоже на двері Гоґвортсу — загострені вгорі, товсте дерево, кам’яна кладка навколо…

Я зійшов зі стежки й попрямував до дверей, майже дозволивши собі посміхнутися. Це було все. Я знайшов це. Я пирхнув і похитав головою. Та бруднокровка виявилася більш нецивілізованою, ніж я думав — я б принаймні крикнув їй у відповідь, що я знайшов вихід із цього пекла.

Я підійшов ближче до дверей і зазирнув в них. Дивно. Не було ні ручки, ні клямки. Я приклав до них обидві долоні і штовхнув. Двері піддалися. Я посміхнувся, відсунув їх вбік і переступив…

У спальню Ґрифіндора.

Я різко зупинився. Я стояв у маленькій круглій кімнаті з ліжками з балдахінами, розставленими по всьому колу, з яких звисали червоні штори, біля низу яких стояли скрині. Я відчув свіжий запах багаття, яке розпалювали у вітальні, а також якийсь солодкий запах, що освіжає повітря. Я глитнув. Я знову був у кімнаті дівчини?

Я обернувся, витріщився, а потім утримався від бажання розчаровано тупнути обома ногами. За дверима, крізь які я щойно пройшов, висіла купа зимових пальт і плащів. Я підняв руки вгору.

— Знову з гардеробом…

На сходах почулися кроки — короткі, швидкі. Я спробував кинутися за двері, але мені не вистачило швидкості. Маленька ґрифіндорська дівчинка вскочила в спальню, опустивши голову, по її щоках текли сльози. Я роззявив очі.

Це була Герміона.

Вона була приблизно на два фути нижчою, ніж раніше, її волосся було густющим, а не нинішніми м’якими кучерями, а її статура не мала витонченості. Але це справді була вона — можливо, під час нашого другого року в Гоґвортсі. Мої очі бігали довкола, намагаючись знайти де сховатися…

Але потім вона пройшла повз мене — мало не вдарила мене плечем — і не побачила. Я ніби був невидимим.

У мене в животі все стислося. Я не знайшов дверей. Я був в іншому кошмарі. А я був невидимий.

Герміона підбігла до свого ліжка, зняла з себе верхній халат, через що її волосся виглядало просто жахливо, і кинула халат на ковдру. Потім, просто одягнувши сорочку, краватку та спідницю, вона скинула черевики й кинула їх прямо на підлогу. Кожен вдарив із тріском. Я щоразу здригався. Тоді вона впала на підлогу, міцно обхопила себе руками й почала кричати.

Мій лоб насупився, і я зробив крок уперед, нахиливши голову, намагаючись побачити її обличчя. Вона люто витерла щоки лише для того, щоб знову заплакати. Голос у мене в потилиці спонукав мене перестати витріщатися й спробувати знайти вихід, але цей голос був слабким і зник. Я не міг поворухнутися.
Герміона простягла руку позаду й витягла з-під ліжка коробку. Я відскочив, почувши різке шкрябання, а потім вилаяв свою сміливість. Однаково я завис біля ліжка навпроти неї, наполовину прихований шторами. Прихований. Я закотив очі. Я був невидимий. Але все ж... я не міг просто стояти перед нею, поки вона...

— Герміоно, ти не можеш більше дозволяти йому робити це з тобою, — наполягала Джіні, потираючи плече Герміони. — Він того не вартий.

Герміона різко вдихнула, сіла й витерла очі рукавом так само, як коли була маленькою.

— Я знаю, — сказала вона тремтячим голосом. — Я знаю, ти маєш рацію. Просто… — вона заплющила очі. Кришталеві сльози текли по її щоках. — Це не він, це слово! — вона квапливо видихнула, намагаючись стримати себе. — Це ніби я навіть не людина. Я знаю історію цієї образи, етимологію, навіть людину, яка використала її першою в письмі! Я знаю про це все. Я, напевно, могла б написати книгу на цю тему. — вона ковтнула слину, потім змахнула сльози кінчиками пальців, коли Джіні підійшла ближче й обняла її за плечі. Герміона опустила голову.

Я увійшов у Велику залу, спіткнувся вниз і злетів кількома сходовими прольотами, а потім зупинився за масивними відчиненими дверима. Я дивився всередину на велике вікно в дальньому кінці кімнати…і на абсолютно порожній зал, який чекав на мене.
Жодна лавка не стояла на своєму місці, жоден плаваючий свічник не запалювався. Було так тихо, що моє прискорене дихання відлунювало від далеких стін і високої стелі.

— Агов? — крикнув я, порушуючи тишу. Але тиша поглинала відлуння і не повертала мені нічого, крім мого власного голосу. Щось обірвалося в грудях. Я повернувся і побіг.

Я не знаю, скільки часу я гасав порожніми коридорами та порожніми кімнатами, покинутими сходами, порожнистими тунелями та травою у дворах. Не знаю, скільки разів я кричав на професора Снейпа, Філча, Слизорога — навіть Дамблдора. Я не можу пригадати, скільки разів я помилявся…, туди-сюди, моє дихання перехоплювало горло, біг на повній швидкості лише для того, щоб різко зупинитися, вигукнути інше ім’я, яке спало на думку, а потім схопити жменю волосся, коли відповіло лише моє відлуння.

Я не знаю, скільки разів я благав перед кожними закритими дверима вітальні, які не відчинялися — скільки разів я безсило бив по них кулаками, закликаючи Креба, Ґойла, Пенсі — потім таких людей, як Сьюзен Боунз, Джастін Фінч-Фечлі, потім Луна Лавґуд і Чо Чанґ; тоді, коли мій відчай загрожував зламати мене, навіть Візлі і Поттер.

Мені ніхто ніколи не відповідав. Бо нікого не було.

— Навколо тебе друзі, Герміоно, а Драко Мелфой зовсім самотній.

Я вибіг на зелене подвір’я, холодний, неспокійний вітер розрізав мій одяг і тріпав волосся. Моє дихання перервалося, я виявив, що не можу втягнути повітря в легені, і впав на коліна. Я дивився на свої білі рукава та бліді руки, що лежали на колінах чорних штанів.

«Драко Мелфой зовсім самотній…»

Гнів розбухав у моїх грудях, я схопив жменю трави, зірвав її й кинув. Я провів пальцями по волоссю, дихаючи все ще неспокійно, і стиснув руки в кулаки. Я кліпав очима. Сльози текли по моєму обличчю.

Розлючений і присоромлений, я змахнув їх, але вони обпекли мені щоки. Я схопив свою краватку й повністю її стягнув, шарпнувши якомога сильніше. Тоді я просто сидів, відчуваючи, як зім’явся комір і розпатлалося волосся, слухаючи тишу. Я закрив очі. Десь вдалині тужливо завив вітер. Він то ставав сильнішим, то знову стихав, огинаючи кам'яні стіни замку.

Стоп. Чи був це вітер? Я підняв голову, напружено прислухаючись. Моє горло, що пересохло від численних криків і довгого бігу, відразу стислося. Свистяче виття вітру набувало невиразних обрисів слів.

«На жаль, моя любове, мені завдавши біль, покинула мене безцеремонно ти…
А я любив тебе так трепетно і довго…
Я насолоджувався тим, що ти поруч зі мною…».

Я рвучко скочив на ноги, відчуваючи, як частішає пульс, наближаючись до панічної швидкості. Я знав цю пісню. Більше того, я знав цей голос. Я рушив уперед, до воріт, що ведуть із внутрішнього двору Гоґвортсу. Кроки учувалися глухим стукотом, і в міру того, як я наближався, пісня долинала все чіткіше. Я не витримав і зірвався на біг.

"Зелені рукави були моєю єдиною радістю,
Зелені рукави були моєю насолодою!"

Нарешті, я перетнув подвір'я Гоґвортсу, чухраючи тепер через поле... І побачив Мелфой-Менор, що височіє переді мною і освітлений яскравими променями полуденного сонця. Я сповільнив крок і, нарешті, зовсім зупинився, дивлячись на величні залізні ворота, чудові вежі і стіни з сріблястого каменю, що блищали. І раптом крізь одне з відкритих навстіж великих підлогових вікон я зміг розрізнити витончену фігуру із золотавим волоссям. І вона співала.

"Зелені рукави були моїм золотим серцем,
Хто ж тепер замінить мені мою даму з зеленими рукавами?"

— Мам!  —  заволав я. —   Мамо! — Я негайно промчав через відчинені ворота і піднявся по  алеї, занурюючи туфеллі у бруд. Ніхто не міг мене побачити, але це мене й не турбувало. Я чув її голос, бачив її і будь-що збирався її знайти. Я пролетів крізь закляття, накладене на залізні ворота, і мене огорнуло теплим вітром. Налетівши на вхідні двері, я відчинив їх, не обтяжуючи себе тим, щоб витерти туфлі за допомогою трави, вкласти руками волосся або хоч заспокоїти дихалку.
— Мама! - знову закричав я. — Мамочко!
— Драко!
І раптом вона постала переді мною. Стоячи прямо в центрі просторого холу, на тлі темних стін і не менш темних меблів, одягнена у білу блузку та червону пряму спідницю. Від усієї її постаті ніби виходило ангельське сяйво — вона була найкрасивішою жінкою, яку мені колись доводилося бачити. Її очі здивовано і радісно розплющилися, варто було побачити мене.
— З тобою все гаразд?
Я рвонувся до неї, укладаючи її в міцні обійми, і, хоч я і був вищий за неї на цілу голову, я притулився обличчям до її плеча і глибоко вдихнув знайомий, такий рідний запах — аромат літніх троянд. Я сильно заплющив очі і дозволив сльозам покотитися по моїх щоках. Нині це здавалося нормальним. Ніхто ніколи їх не бачив — ніхто, крім моєї матері. Вона міцно обвила мене руками і не відпускала, поки я тремтів у її обіймах.
— О, мій бідолашний хлопчику, — з ніжністю в голосі прошепотіла вона, погладжуючи волосся на моїй потилиці. — Мені так шкода, Драко. — вона м'яко відсторонилася і обхопила моє обличчя долонями. Її очі дивилися серйозно, брови були піднесені, через що на лобі з'явилися зморшки. — Ти знаєш, як я тебе люблю, — сказала вона.
У відповідь я зміг лише здавлено кивнути.
Вона витерла сльози з моїх щік подушечками пальців і обдарувала мене легкою посмішкою. Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як у виснаженому тілі знову народжуються сили.
— Як ти опинився вдома?
М'язи відразу напружилися, застигли, і я підняв голову. Мама обернулася, ще не відпускаючи мої плечі.
— Луціусе! — Вигукнула вона, коли з однієї з бічних кімнат з'явився мій батько.
Одягнений у свій чорний елегантний костюм, він уже заговорив, але зупинився на півфразі, побачивши мене. Я нервово проковтнув.
— До нас прийшов Драко. — вона засяяла. Батько насупився, пронизуючи мене гострим поглядом своїх палаючих очей, ніби намагаючись проникнути всередину і пропалити в мені дірку.
— Я бачу. Навіщо?
— Він лише…
— Я запитав його! — грубо обірвав її батько, повільно роблячи крок у мій бік. — Навіщо ти завітав додому, Драко?
Я «прочистив» горло. Рука моєї матері ковзнула вниз і стиснула мої пальці. І потім щось уперлося в середину моїх грудей — щось схоже на шпильку. Я скривився, трохи повів плечима, проганяючи це болюче відчуття і намагаючись знову надати своєму обличчю незворушний вираз.
— Я прийшов побачити маму, — відповів я, і батько глузливо зігнув брови.
— Оу, — видав він. — прийшов шукати втіхи після того нещастя, що сталося з міс Бел?
Я нічого не відповів. Тепер знущання на його обличчі здавалося виразнішим, гострішим. Я щільно стиснув зуби. Мамина рука міцніше стиснула мою. Батько наблизився до мене впритул, уважно вивчаючи моє обличчя.
— Нерви зовсім розлютилися, чи не так?
— Ні, — я рішуче похитав головою.
— Чому, чорт забирай, ти прийшов саме сюди? — він стримано розсміявся, широким рухом обводячи навколишній простір. Але вже за секунду вираз його обличчя став непроникним, а голос стих до лютого шипіння. — З чого ти раптом вирішив, ніби можеш з’явитися тут, не маючи вагомішої причини, ніж побачити свою матір, коли ти маєш виконувати свій священний обов'язок? — він підійшов ще ближче, через що щось здавило моє дихання в районі легень. Гострий шип уперся в груди сильніше - спустився нижче, дряпаючи шкіру, поки не натиснув на живіт в області трохи вище пупка. Я відчайдушно боровся з покликом зігнутися навпіл. Відчув, як моє обличчя спотворила гримаса болю. — Чому ти не повернувся туди, де й маєш бути, виконуючи те, що тобі було наказано? — спитав батько.
— Я намагаюся… — затнувся я.
— Ні, ти боягуз, — непохитно і рішуче заявив батько.
Я похитнувся - яскравий спалах болю вп'явся в груди, і я рвучко стиснув рукою тканину сорочки. Вона була вологою. Я подивився на свою долоню: та була вкрита кров'ю. Розсіяний, помутнілий погляд глянув на батька. Він не чіпав мене, у нього в руці навіть не було чарівної палички.
— Луціусе! — слабшим голосом промовила мати, але він навіть не глянув на неї.
— Я бачу це по твоїх очах, — промовив батько, поглядом прибиваючи мене до того місця, де я стояв. — протягом усіх цих років я це спостерігав, хоч скільки намагався з тебе це вибити. — очі зневажливо звузилися. —  Ти боягуз, боягуз і слабак. У горлі застряг здавлений крик, коли ще два гострі шипи розірвали шкіру на моїх ліктях з внутрішнього боку.
— Луціусе! — скрикнула мама, роблячи різкий крок уперед і загороджуючи мене своїм тілом. — Ти несправедливий…
— Тобі треба навчитися перестати захищати його, Нарцисо. — його брови поповзли вгору. — Твоє нянькання зробило його м'яким і марним, як дівчисько. Мати різко здриґнулася і випустила короткий звук. Коли наступної секунди вона підвела голову, на її блідій щоці червонів довгий знак. Шок несподіваним та потужним електричним розрядом пройшов крізь моє тіло; очі раптом застелило плівкою.
— Дай моїй матері спокій! — прогарчав я. Батько підняв підборіддя, його очі на мить осяяли напружений, ненормальний блиск.
— Невже ти не усвідомлюєш, що якщо ти не виконаєш це завдання, він прикінчить усіх нас? —прошепотів він. — І моя смерть, і смерть твоєї матері,  навіть твоя власна смерть,  будуть на твоїй совісті.

Невидима рука з нелюдською силою стиснула моє плече і підкинула моє тіло у повітря. Я з усієї сили влетів у велике вирізьблене крісло, відчуваючи, як воно тріщить і ламається піді мною, а потім з глухим тріском приземлився на дошки. Тяжкі уламки раптом звалилися просто на мене. Голова різко повернулася, мене зламало навпіл, я спробував зачепитися за щось на підлозі і встати. Але я не міг зробити вдих, не зазнавши при цьому глибокого болю, що пронизував ребра. Я перекинувся, відчуваючи, як часто б'ється серце, і притиснув до грудей закривавлені руки. Я зламав ребро. Батько спокійно обернувся до матері, яка з жахом притискала долоню до обличчя.

— Дозволь мені поводитися з ним так, як він того заслуговує — промовив він.
Вона знову скрикнула, намагаючись прикрити обличчя, але її щока відразу почервоніла, і по губі витіюватою лінією скла цівка крові. Батько ніколи раніше її не чіпав.
— Досить, — благав я, ковтаючи сльози і відчуваючи, як вони обпікають шкіру щік. — будь ласка, перестань…
— Це твоя вина, Луціусе, не моя, — заперечила Нарциса, витираючи очі. — Якби ти виконав своє завдання з хрестражем, Драко не опинився б у цій ситуації!
Я спостерігав. Батько моргнув і вчепився пальцями в тканину своєї краватки. А потім здивовано дивився на кінчики власних пальців, забарвлені кров'ю.
— Я хочу поговорити з ним наодинці, — тоном, який не зазнає жодних заперечень, проголосив батько.
Мати торкнулася своєї розбитої губи і протягом довгих секунд не зводила з мене неморгаючих очей.
— Мам… — простогнав я.
Вона мовчки розвернулася і пішла у зворотній від нас бік, поки її не поглинула темрява холу. Щось боляче вдарило мене по ногах, змусивши видати короткий вигук. Я вибрався з-під уламків крісла, чітко чуючи, як ті падають на підлогу з гучним звуком. Батько підійшов ближче, і його тінь загрозливо нависла наді мною. Він розстебнув гудзики на рукавах свого піджака, закочуючи їх. Кожен його рух супроводжувався оглушливо крижаним спокоєм.
— Ти змусив мене втратити терпіння, — зітхнув він. — а це колись не так часто траплялося зі мною. — він зробив ще крок, опускаючи тяжкий погляд на мене і трохи схиляючи голову. — Тільки подивіться на ці сльози. — він цокнув язиком. — Ти навіть не можеш гідно винести догану.
Я підвівся на ноги, відчуваючи, як болісний біль сковує тіло, і відповів прямим, неморгаючим поглядом на холодний погляд батька. Коли його очі зустрілися з моїми, він усміхнувся, хитаючи головою.
— Я покладав на тебе такі надії, Драко. — він важко зітхнув і окинув мене поглядом, сповненим жалю та розчарування.  — Але тепер... мені соромно за тебе.
Судома, яка спочатку скувала свідомість, тепер поширилася на всі частини тіла, і з глибини моїх легень раптом пролунав дикий крик. Я впав на підлогу і відчув найсильнішу судому, що накривається відчуттям, ніби хтось намагається розкрити моє тіло. Я міцно заплющив очі і знову закричав, відчуваючи, ніби все тіло перетворилося на суцільний, болісно ниючий нарив. Десь у підкірці свідомості раптом промайнула туманна думка про те, як довго ще це триватиме перед тим, як я знепритомнію. І раптом біль відпустив. До мене почав долинати звук поступово віддалених кроків батька. Я розплющив очі, розглядаючи навколишнє приміщення, яке тепер виглядало спотворено, — так, наче я дивився на все через товщу води, і побачив, що його поглинули важкі сутінки одного з величезних приміщень нашого будинку. Я тяжко проковтнув слину, відчуваючи, що мене зараз виверне. Я все-таки змусив себе піднятися на ноги, паралельно окроплюючи крапельками крові уламки, що лежали піді мною. Я повільно позадкував до дверей, що вели на подвір'я, відчинив їх вологими, тремтячими руками, навряд чи контролюючи своє тіло, і стрімко вискочив назовні. Зовні було хмарно і вітряно, морозне повітря обпалювало нутрощі і кусало шкіру обличчя. Я спіткнувся через сірий газон, що зростав перед будинком, і змусив себе прошкандибати ще двадцять кроків; через секунду в мене підкосилися ноги, і я впав. Я мусив боротися. Я це знав. Я намагався дихати, але не міг - в області зламаного ребра відразу спалахував гострий біль. У відчайдушній спробі ковтнути хоч трохи повітря я сів, розплющив рота і витяг шию… І побачив Ґрейнджер, яка стояла переді мною посеред високих стебел золотистого ячменю, що гойдалися. Руки були стиснуті на талії, на лобі пролягла глибока складка, карі очі зосереджено вивчали моє обличчя. У темному небі над нами безмовно мерехтіли вогники яскравих зірок. Я заплющив очі і опустив голову, варто було болі в моїх ребрах затихнути.


Мені вистачило одного погляду на неї, щоб зрозуміти, що вона все бачила.