Після того, як я повернулася в будинок Луки. В мене було погане відчуття. Серце розривалося на мільйон кусочків від болі, а мозок як завжди думав наперед хід історії. В далеких роках, я була занадто чутлива до всього навіть, якби мені показали нещасного щеняти, то я б не відмовилась від нього. А зараз мене огорнув смуток. Що я не так роблю в цьому житті? Чи слід себе вважати, стервозною? По іншому, я не вмію себе захищати, як не бути стервою і весь час байдужо ставитись до оточування. Можливо в цьому і моя помилка. Я занадто багато собі дозволяю і потрібно бути сама собою... Але в мене аж ніяк не виходить бути сама собою, мені чогось не вистачає, а можливо когось.
Якби мама була тут, зі мною, то б я не була такою як зараз. А хоча, якби вона і була, щось би змінилось? Я не думаю. От, і заходжу в кімнату де так і світло та просторо. Кидаю рюкзак на підлогу, а сама сідаю на край ліжка і занурююсь в думки. Та хто я така? Нікчемна дочка вампіра, який зветься моїм татом і все робить, щоб я ні в чому собі не відмовляла. А хіба лише гроші рятують втрачені роки? Та хто придумав ті кляті гроші? Навіщо вони взагалі? Купувати шмотки і дорогі айфони? Значить ті люди які вважають, що гроші це найголовніше, а щастя і здоров'я - на останньому місці? Вони дурні, якщо так вважають! І хто міг подумати, що саме я в такій сім'ї.
Через пару секунд я підняла свій погляд на двері. Мене це все дістало. З цими всіма проблемами, загадками, коханням! Чому не можна піти і заховатися від усього світу? Чому весь час хтось має вчити тебе, як жити? Чому, чому, чому... І в чому існування на цьому світі, якщо немає добрих і чесних людей? Та що там казати, таких людей дуже мало. Решта землян не заслуговують бути "чесною" або "доброю" людиною. Вони просто не розумію сенс життя от і все. І можливо я також не розумію. Всі ці роки я запитуюю себе: «Чому я народилася? Навіщо ставати кращим? Для людей чи для себе?» Відповіді немає на ці питанн. Їх наче ігнорують, щоб не думати весь час про це. І чого взагалі так влаштований світ? Я геть не розумію...
Мої роздуми перебив скрип дверей. Коли я все таки відвела погляда, то побачила в дверях стоячого Луку, який виглядав спокійним. І чому Ти завжди спокійний? Він мовчки пройшов вперед і зупинився біля дзеркала.
- Я якраз хотів дзвонити тобі, - тихо сказав він, розглядаючи дзеркало.
- Що ти хочеш? - запитала я так тихо.
Він обернувся. Пару секунд дивився на мене, а тоді невпевненними кроками підійшов до мене і сів поруч.
- Як день пройшов? - запитав він наче нічого не сталося.
- Мені от що хвилює. Тобі справді цікаво знати, як день пройшов чи просто немаєш, щось інше сказати? - вже серйозно відповіла я і дивлюся на нього.
- Просто я... Та чого я весь час маю щось пояснювати?! Нічого, що це ти подзвонила мені перша, а не я тобі. Живеш в нас і тобі щось не подобається? Та скажи вже. Що мовчиш? - не витримав він і почав кричати.
Я зірвалася з місця і стала навпроти нього.
- Мені це набридло. Всім щось потрібно від мене, а мені ніби-то не потрібно нічого?! Тоді навіщо цей жорстокий та підлий світ мене тримає? Лука, хоч ти мій кузен, але я запуталася вже в цьому всьому. Я не можу більше так, - промовила я і відчула як сльози потекли з очей.
Він побачив це. Встав та пригорнув до себе. Як же мені цього не вистачає - любові, підтримки, ніжності. Я не могла стримувати своїх сліз. Вони наче лилися з очей. Він ніжно поглажував мене по голові, а через пару секунд відстронився і тепер виглядав схвильованим.
- Міро, я забув тобі сказати. От, дурень! Тато дзвонив і розказав про першу зачепку на яку він вийшов. Я зараз, - і покинув кімнату
Я наче ожила і перестала плакати. Взяла себе в руки і підійшла до дзеркала. В мене був не найкращий вигляд. В той момент прийшов Лука. Він підійшов до мене і простягнув білий конверт. Я спочатку не зрозуміла нічого, а тоді побачила своє ім'я та прізвище. Розкрила його.
- Тато не став відкривати його, а зразу приїхав і дав мені, - пояснив він.
Я пробіглася очима по тексту і не могла повірити в те, що тут написано. Все таки я була права. Мама не просто так зникла, а саме тато її змусив на це. Читаючи по декілька разів, в мене не було більше сил думати. Я просто сіла на підлогу і закрила обличчям руками.
* * *
Наступного дня. Я прокинулась не в найкращому настрою. Мене ще з вчорашнього дня голова боліла. Важко вставши з ліжка я направилась в ванну кімнату. Вийшла і попрямувала до шафи. Що ж сьогодні в мене все чорне. От, буває такі дні, коли все не подобається і ти вибираєш чорний настрій. От, в мене таке. Розчесала волосся і залишила так.
Невдовзі я спустилася по сходах вниз і зайшла на кухню. Луки не було, а був Макс. Я невпевненно попрямувала до тумби і сперлася на нього. Дивлячись в пусту точку.
- Що сталося? - спокійно запитав він.
- Вчора Лука віддав мені конверт... Це правда? - не могла я повірити в вчорашній лист.
- Ти сама прекрасно знаєш відповідь на це питання. Чомусь мені здається, що Віктор забув про свою рідну дочку, а весь час намагається знайди Лідку. Міро, що ти скажеш на це? - він наче навмисно це сказав.
- Ми з ним не спілкуємось менше тиждня. В нього робота. А якщо вам цікаво так, тоді подзвоніть йому і запитайте, чому так, - не витримала я і різко покинула кухню.
Можливо я сильно переймаюся своїми справами? Що ж по правді, я так і роблю. Але хто може краще знати, що твориться в моїй душа, ніж я сама. Все це занадто заплутано. Марта мені не вірить. Та що там казати про неї, вона довіряє своїй мамі, яка збрехала їй і ще й могилу зробила. Жахливо! Та хто я така і хто вона?
Мої роздуми перебив голос Луки, який біг заді, схопив мою руку і потяг до себе. Я зіткнулася лобом в його груди. Не думала, що він виявиться таким високим, а я така маленька. Я підняла очі і тут же відштовхеула його.
- Чого тобі? - холодно промовила я.
- Сідай в машину, - сказав він серйозно і попрямував до своєї автівки, додавши. - Два урока пропустиш. Ти маєш побачити її, - загадками сказав він.
- Кого маю побачити? Лука!
Я не стала запитувати, а лише послухалась і сіла. Ми їхали в машині. От-от, виднілися сірі хмари на небі. Точно дощ. На секунду я задумалась, а тоді підняла очі вверх та закрила їх. Я уявляла, як не давно я жила в Лаінині і ще не знала на що йду. Ніякокого раптового приїзду Рити. Але з іншої сторони, якби не вона, то б я не зустріла Луку... Навіть дивно чути це від себе. Він не такий поганий, яким виявляється.
- Про що думаєш? - раптово крізь думки почувся голос Луки.
- Наче сам не можеш прочитати мої думки? - сказавши це я усміхнулася, але не відкрила очі.
- Я б з радістю. Але я не читаю думки. Тато може прочитати, а от я, ні, - сказав він наче йому стало ніяково з цього.
- Куди ми їдемо? Кого я маю побачити? - досі не розуміла я.
- Побачиш, - знову загадково сказав він.
- Лука? - сказала я і розплющила очі.
- Що? - сказав він і повернув голову до мене.
- Розкажи, як твоє життя пройшло? - несподівано для себе запитала я.
- Тобі дійсно цікаво? - сказав він якось весело.
- Ну, так. Мені цікаво, - сказала я.
Він повернув голову на дорогу.
- Давай на місці я розкажу, - сказав він.
- Гаразд.
Десь за 20-30 хвилин ми приїхали. Це було кафе, яке мені на перший погляд показався доволі старий і в не найкращому стані. Я не сиала розпитувати його, а пішла за ним слідом в середину. Коли я ступила через поріг то почула голос:
- Вона тут? - почувся такий знайомий та жіночий голос.
Було темно. Я лише трималася руки Луки, щоб не відставати від нього. От, ми заходимо в якусь залу, скоріше за все це в підвалі. Тут набагато світліше ніж на верху, але все таки грязно і не дуже приємний запах. Ні звідки з'являється Рита. Саме так. Вона. Я здивовано дивлюся на неї, а вона спокійним поглядом дивиться на мене. Що тут твориться?
- Перш ніж запитувати в чому справа, я б хотіла тобі дещо розказати, - сказала вона і сіла на пильний стульчик чи то він чистий був? - Ти весь час розпитувала мене про Лідку і про те що з нею сталося. Але те, чого ти не мала знати, перевертає весь пазл з початку. Ще колись давно, коли тебе не було. Одного дня чи то вечір був? Не важливо. Прийшла Кіра і її чоловік до неї з Віктором. Останніми днями вона вела себе дуже дивно. Не те, що вона не могла завагітні, а те, що вона вела свій роман з... Максом. Я не знаю цієї історії до кінця, але в мене є підозри, що ти дочка Макса, а не Віктора, - сказала вона і я подивилася на стурбоване обличчя Луки.
- Цього не може бути! І взагалі ти сама мені казала, що я схожа на тата. Звідки такі підозри? - не могла зрозуміти я.
- Через пару років я стала помічати її в потайки від усіх з телефоном в руках. Вона наче щось приховувала від нас усіх. А найдивніше вона за тиждень на прийом до лікаря зустрілася з Максом.
- Ні, я не можу бути його дочкою. От, мама навіть листа написала! - сказала нервовим голосом я і почала шукати лист в рюкзаці.
- Лідія повернулася? - стривожено запитала вона.
Я витягла з рюкзака лист і простягнула їй.
- « була лише одна - я одружилася не за того. Ці кілька рокіПомилка всього мого життяв проходили для мене складно, адже я не бачила своєї дитини. Мені було болячи, соромно за це, а найголовніше я повинна була так поступити. В ті 17 років коли я зустріла Макса. Мій світ перевернувся з ніг на голову. Я з кожним днем в нього закохувалась, а коли з'явився Віктор, то моє бажання бути з Максом пропали. І так минув рік і другий. Я розуміла, як Макс страждає і як йому болячи бачити мене з його братом, а не себе. І коли я захотіла розлучення з Віктором, то він відмовився. Він закохався в мене не через мою зовнішність, а через батька, якого він терпіти не міг. І от зараз коли він володар всіх вампірів, а його нещасний батько помер він тільки радіє цьому. Відколи я себе пам'ятаю, після народження Міранди, я не могла більше жити з таким як він. Моє існування втратило сенс життя. І я зробила свою "підставну смерть" в яку навіть я повірила. І все таки залишаються питання. Чому я не забрала тебе, Мірандо? Тому що він би все одно знайшов нас де б ми не були і з ким. Я не могла дозволити, щоб з тобою щось сталося, адже ти була моя перша дитина і остання. Ці кілька років, а точніше 18, я знаходжуся дуже далеко. В мене інший колір волосся, довжина волосся, стиль одягу, характер. Якщо ти хочеш знати правду, то не забудь, що ти копія мене і в будь якому разі виграєш в цій грі.
З любов'ю твоя мама - Лідія Зол »
Весь цей час я не відводила погляда від тітки. І от коли вона закінчила читати, то подивилася на мене.
- І де тут сказано, що ти не дочка Макса? - не розуміла тітка.
- Ніде. Я знаю це. І не треба вигадувати всяку маячню, - сказала я і забрала той лист.
- Можливо розгадка зовсім близько, - сказав загадковим голосом Лука.
- Що ти маєш на увазі? - не зрозуміла я його.
- Нічого, - сказав він і пильно подивився на тітку.
- Рито, я так і не зрозуміла, навіщо ти мене кликала?
- Я хотіла розказати тобі... Правду, - таким знайомим голосом сказала вона.
- Тоді рахуй, що ти це зробила, - сказала я і потягнула Луку за собою.
Ми покинули це кафе. Сіли в автівку і рушили в дорогу. Нависла набридлива тишина. Я не могла скласти той факт, що недавно розказала мені Рита. Можливо вона щось знає, щось дуже серйозне, але боїться? Тоді чому? Вона завжди була за Віктора. А якже Макс? Не розумію я її і можливо ніколи не зрозумію.
- Ти віриш їй? - порушив тишину він.
- Не дуже. Вона мені казки розказувала, коли я запитувала її про маму. І взагалі я не можу зрозуміти де мама?
- Пам'ятаєш, я казав, що розгадка зовсім близько? - сказав він і я кивнула. - Так от, можливо вона перед своєю "смертю" пішла до Кіри, а можливо вона знає де вона зараз? - сказав він і я здивувалася.
- Ти хочеш сказати, що Кіра може знати де мама весь цей час ховалася? Тоді їдьмо до неї! - сказала я на емоціях.
- Ні, ні, ні. Спочатку в коледж, а вже в п'ятницю ми з'їздимо до неї, - пояснив він.
- Тоді сподівадаюся я дізнаюся правду...