Я витратила майже півтори години часу, щоб підібрати підхожий одяг для зустрічі з Назаром. Якийсь трепет всередині мене затремтів, коли я витягнула зі шафи бордовий светр у білу полоску. Одівши до них темні вільні джинси, я зрозуміла, що це те, що треба. Розглядаючи себе в дзеркалі ванної кімнати, я охайно розчісувала волосся. Мабуть уже в шостий раз.
Тут пролунав дзвінок у двері, і я завмерла. Кинула погляд на годинник. Без чверті десять. Але ж ще рано!
Я зі стогоном побігла до себе в кімнату, щоб перекласти в сумочку телефон і гаманець.
- Саша! - долинув знизу мамин голос.
Спускаючись сходами, я сказала собі: "розслабся". Немає ніяких причин для хвилювання. Це всього лише поїздка по шкільним справам - ми з дівчатами сто разів так робили, те ж саме буде і з Назаром. На останніх східцях я зробила глибокий вдих.
Коли я вийшла в передпокій, мама вже відкрила двері і розмовляла з якимось чоловіком. У мене відпала щелепа.
По-перше: Назар не набрехав. У нього і справді є особистий водій. Та ще й в уніформі - кашкет, тужурка, всі справи. По-друге: у водія зовнішність Антоніо Бандераса. Засмаглий, кароокий, і з виразними, навіть чуттєвими губами. Шалено привабливий для своїх сорока з гаком років. Якщо я правильно витлумачила рум'янець на маминих щоках, вона була тої ж думки.
- Доброго ранку, міс, - вимовив Зорро-водій, піднімаючи для вітання формений кашкет.
- Доброго ранку...
- Ярослав, - підказав він, опромінюючи своєю усмішкою.
- ... Ярославе. - Завершивши фразу, я з посмішкою дістаю зі шафи парку. - Тату, мам. Побачимося увечері.
- Приємною поїздки. - Мама поцілувала мене в щоку, і я вийшла за двері.
Він тут же розкрив величезну чорну парасольку над моєю головою.
- Дякую, - подякувала я.
- До ваших послуг, міс. Машина он там.
Я подивилася в той бік і мало не завмерла від подиву. Перед нашим будинком стояв «Роллс-Ройс». Поблискуючи чорним лаком, він вражав своїми габаритами, перебуваючи серед інших машин, припаркованих на узбіччі, і здавався якимось чужорідним тілом - навіть для мене, звиклої до виду лімузинів і дорогих машин.
Ярослав відкрив задні двері, тримаючи наді мною парасольку, поки я не сіла в салон. Я подякувала йому, після чого він обережно зачинив двері. Не минуло й півхвилини, як ми поїхали. Я почала нервово розгладжувати одяг, перевіряючи, чи не сповзло щось, поки я сідала.
І тільки після цього побачила Назара.
Він сидів на бічному сидінні з непроникним виразом обличчя. Вигляд у нього такий, ніби він сам не знає, як йому ставитися до того, що я перебуваю в його машині. На ньому був темно-сірий костюм, біла сорочка і темна краватка зі шпилькою. У руці він тримав склянку, і я дуже сподівалася, що всередині склянки плескався яблучний сік, а ще мені в очі кинувся срібний перстень з печаткою у нього на пальці. Раніше я ніколи її не бачила. На печатці був зображений герб, напевно фамільний.
Чим довше я на нього дивилася, тим недоладніше мені здавався мій вінтажний прикид, зібраний з непоєднуваних предметів одягу. Все в образі хлопця просто кричало про гроші - від проділу у волоссі до носків блискучих чорних шкіряних туфель.
Тільки потім я помітила, який втомлений у Назара вигляд. Його медові очі почервоніли.
- Доброго ранку, - нарешті вимовив він хрипким голосом.
Може, він щойно прокинувся. Або всю ніч десь веселився і зовсім не спав.
- Доброго ранку, - відповіла я. - Дякую, що заїхав за мною.
Він нічого більше не сказав, замість цього почав розглядати мене точно так само, як тільки що розглядала його я. Я відвернулася, оглядаючись в лімузині. Сидіння шкіряні, навпроти Назара розташовувався бар зі склянками і щось на зразок холодильника з герметичними дверцятами. Пасажирський салон відділений від кабіни водія темною перегородкою.
Коли мовчання між нами стало напруженим, я кивнула в бік невидимого Ярослава:
- Твій водій, до речі, міг би стати зіркою Голлівуду. Я ще не бачила такого привабливого сорокарічного чоловіка.
- Ви мені лестите, міс. Мені п'ятдесят два, - пролунав голос Ярослава з гучномовця на стелі.
Я в жаху глянула на Назара. Він розплився в усмішці, а мої щоки загорілися від сорому.
- Коли в інший раз захочеш сказати що-небудь подібне, Саша Кравець, то краще вимкнути переговорний пристрій, - попередив Назар, вказуючи вгору. Там горіла червона лампочка.
- О.
- Я вимкну, сер, - відповів Ярослав, і лампочка згасла.
Я закрила обличчя руками і замотала головою:
- У кіно показують лише піднімаючусь перегородку. Звідки мені було знати, що для цього є ще й спеціальна кнопка?
- Та не турбуйся ти. Від мене Ярослав навряд чи дочекався б такого компліменту.
Я похитала головою:
- Напевно, мені краще вийти.
- Вже пізно. На найближчі дві години ми з тобою тут бранці. - Я почула легке деренчання дверцят холодильника. - Тримай, це тобі.
Я повільно прибрала з обличчя руки. Назар простягав блакитний стаканчик.
- Тільки не кажи, що ти купив морозиво спеціально для мене, - недовірливо промовила я.
- У нас вдома було, - стримано сказав він. - Бери, а то сам з'їм.
Не кажучи більше ні слова, я взяла стаканчик. Назар знову нагнувся до холодильника, і у нього в руці виявився такий же стаканчик. Я з цікавістю спостерігала, як він знімав плівку і відкривав кришку. Бачити його в костюмі, з морозивом у руках було так дивно, що я вже почала сумніватися, а чи не сон це.
Стаканчик танув у мене в руці, і холодна крапля впала на коліно. Я озирнулася в пошуках серветки.
- Перед тобою справа, - підказав Назар і кивнув у бік бару.
Я потягнулася, взяла зі стосу серветку, кольору яєчної шкаралупи, і постелила собі на коліна. Потім зняла зі стаканчика кришку і опустила в морозиво ложечку. З насолодою заплющила очі:
- М-м-м-м. Соokie Dough.
- Мені довелося гадати, який смак твій найулюблений, - сказав Назар. - Я вгадав?
- Так. Безумовно Сооkie Dough, - впевнено відповіла я, але в наступний момент задумалась: - До речі. Нова солона карамель теж нічого. Ти вже пробував?
Назар заперечно похитав головою.
Якийсь час ми мовчали.
Потім він заявив:
- Це найкращий сніданок, коли у тебе похмілля.
Ну ось, отже, і справді вчора веселився.
- Що, була довга ніч?
Я тут же пошкодувала, що задала це питання; він двозначно посміхнувся, дивлячись у свій стаканчик:
- Так, можна і так сказати.
- Значить, те, що говорять про Назара Шевчука, правда?
- Те, що говорять про Назара Шевчука? - перепитав він, бавлячись.
Я підняла брову:
- Не прикидайся.
- Але я справді поняття не маю, про що ти.
- Наче ти не знаєш, які чутки ходять про тебе і твою компанію.
- Ну, наприклад?
- Що вранці ти їси ікру, купаєшся в шампанському, а один раз під час сексу зламав водяне ліжко... і так далі.
Він завмер, не встигнувши піднести ложечку до рота. Пройшла секунда, ще одна. Потім він все-таки зміг покуштувати морозиво і не поспішаючи смакував його, роблячи вигляд, що зосереджено думає. Здавалося, він поступово пробуджується. Каламутна пелена зникла з його очей.
- О'кей, давай вже тоді розберемося з цими чутками, - почав він. - Ікру я взагалі не люблю. Мені огидно навіть уявити це - їсти риб'ячі яйця. За сніданком я п'ю смузі, а до нього найчастіше додаю яйця-пашот або мюслі.
- Додаєш в смузі? - я гидливо скривилася.
- Не в смузі, а до смузі.
- Ах, ось воно що.
Він трохи подумав.
- З шампанським теж неправда. Тобто не зовсім правда. Була справа, я впустив у басейн пляшку страшно дорогого шампанського батьків Марка і потім в ньому викупався. Але не навмисно.
- Батьки Марка напевно твої шанувальники.
- Ще й які! - Він заплющив очі від задоволення і продовжив ласувати морозивом.
- Ну, а... що з водяним ліжком? - запитала я, помовчавши.
Назар зупинився і подивився на мене, блиснувши очима:
- Тебе це цікавить?
- Якщо чесно, то так, - зізналася я, не відводячи від нього очей. - Я маю на увазі, водяні ліжка ж не так просто зламати, правильно? Чула, вони відрізняються особливою міцністю.
- Це було не водяне ліжко, а саме звичайне.
Я сухо ковтнула. В очах Назара промайнуло щось таке, чого я ще ніколи не бачила. Щось темне, важке, пробудивше у мене в животі судоми.
- Як нудно, - просипіла я, але голос видав мою брехню.
Я не хотіла уявляти, як Назар займається сексом.
Чесно не хотіла.
На жаль, я не могла позбутися думки, що ж він такого зробив, що ліжко зламалося. І як при цьому виглядав. Трохи його шкіри я бачила, коли він почав роздягатися переді мною. Я знаю, Назар добре складений. І я не раз бачила, як швидко і вправно він рухається на спортмайданчику. Напевно дівчатам подобається з ним у ліжку.
У цей момент я була рада, що руки зайняті морозивом. А то б я знову занурилася в них обличчям, щоб сховатися.
- Як правило, у чутках або зовсім не має правди, або її дуже мало. - Його розуміюча посмішка злякала: здалося, що він до найдрібніших деталей знає, про що я тільки що думала.
Я вирішила, що саме час піти від теми водяного ліжка.
- Тоді я рада, що про мене взагалі не ходить ніяких чуток.
Назар поставив морозиво в холодильник, а ложечку - в бар. Потім відкинувся на спинку сидіння і задумливо подивився на мене.
- Після історії першого вересня я наводило про тебе довідки.
- От не впевнена, що хотіла б знати, що про мене говорять люди, - тихо сказала я.
- Більшість тебе взагалі не знали. А якщо хтось що і говорив, то в цьому не було нічого поганого.
Я з полегшенням зітхнула:
- Справді?
Назар кивнув:
- Це і стало причиною, чому я поставився до тебе з недовірою. Якщо про людину не говорять нічого поганого, значить, у нього точно рильце в пушку.
Я скривилася:
- У мене рильце не в пушку.
- Та вже звичайно. - Погляд у нього повеселішав, і він трохи нахилився вперед: - А розкажи-но, Саша. Розкажи мені що-небудь таке, чого у нас в школі про тебе ніхто не знає.
Я інстинктивно похитала головою. Ні. У таких іграх я не збираюся брати участь.
- Краще сам розкажи, чого про тебе ніхто не знає.
Я чекала, що Назар відмовиться, але замість цього він і справді задумався над питанням.
- Якщо я не вступлю в Єль, батько мене вб'є. - Він сказав це легко, ніби давно змирився з цією думкою. Але очі при цьому говорили іншу правду.
- Це тому, що він сам там вчився? - обережно запитала я.
- Мої батьки обоє навчалися в Єлі. І їх батьки теж.
- А я не знаю, де б хотіла навчатись. І чи хотіла б взагалі, - почала я після деякої паузи. Раптом виникло відчуття, що довірити йому цю частину мене - абсолютно нормально. Зрештою, він теж зробив це тільки що, і це допомогло мені трохи краще його зрозуміти. Ми з найпершої нашої зустрічі тільки й робили, що ворогували. Не буде нічого поганого, якщо ми спробуємо усунути хоча б частину тих упереджень, які мали один до одного. - Батько завжди підбадьорював мене, а от мама і чути не хоче ні по який спорт. Хоче, що я вступила у престижний університет і продовжила навчання.
Назар якийсь час мовчав. Від раптової краси його темно-медових очей по спині побігли мурашки.
- А давно ти вже в ліцеї?
- Два роки.
Він глухо промимрив.
- Чого ти мичишь? - запитала я.
Він нерішуче знизав плечима:
- Дивуюся, як вийшло, що я так довго тебе не помічав.
Серце моє ніби зупинилося. І разом з тим я подумки поплескала себе по плечу: здається, правило «не привертати уваги» спрацювало бездоганно.
- У мене є дар: я вмію рухатися по коридорах як тінь, зливаючись зі стінами.
Куточки його губ злегка піднялися.
- Це звучить так, ніби ти стала примарою ДСЛ. Або хамелеоном. Але повернемося до нашої теми: твоя черга.
- На рахнок чого? - я розгублено глянула на нього.
- Розповідати про себе те, чого ще ніхто не знає.
- Але я про це тільки що розповіла!
Він похитав головою:
- Це не рахується. Ти всього лише відреагувала на те, що розповів я.
Я набрала в легені повітря і повільно вижихнула, міркуючи, що б таке могла йому видати. Те, що він не зводив з мене погляду, зовсім не полегшувало мою задачу. Скоріше навпаки.
Я безсило похитала головою:
- Мені нема чого розповісти.
- Я тобі не вірю. - Він відкинувся на спинку, схрестивши руки на грудях. - Давай, колись. Не може бути, щоб ти лише вчилася і плавала.
Може, промайнуло в голові. Чесно кажучи, тут же пам'ять послужливо підсунула думку:
- Я читаю мангу.
Назар якийсь час дивився на мене так, ніби йому почулося. Потім посміхнувся:
- Це вже щось. Правда, я б не назвав це «рильцем в пушку», але так і бути. О'кей. І яка у тебе найулюбленіша манга?
Я спантеличено глянула на нього. Я не розраховувала на додаткові питання.
- "Зошит смерті".
- Ти б мені її порекомендувала?
Я поняття не маю, яким чином ми з «Назар ламає ліжка під час сексу» дійшли до «Це улюблена манга Саши». Дійсно, ні найменшого уявлення. Тим не менше я повільно кивнула:
- На мою думку, людині бракує суттєвої частини загальної освіти, якщо вона не читала «Зошит смерті».
Назар у шоці:
- Це жахливо.
Губи мимоволі розтяглися в усмішці.
Назар Шевчук змусив мене посміхнутися.
Коли я це зрозуміла, то швидко відвернулася до вікна, але впевнена, що він встиг це помітити. У його очах блиснуло щось на зразок перемоги.
Не знаю, як так вийшло.