« Ще пару років назад, я не знала хто я і для чого я це роблю. Зараз я про вампірів. Хто вони такі? На що здатні? Все легко - вони безжальні кровопивці які вбивають людей задля своїх втіх. Але це просто слова. На справді все набагато складніше. Лідія Зол - дівчина яка покохала Макса, а тоді раптово Віктора. Що в цьому логічного? Чому саме так сталося? Я ж навіть не знаю о того "кохання". І що може розказати звичайна дівчина на ім'я Міра? Я лише частинка Лідії, а все інше - Віктора. Так тепер хто скаже чому саме я повинна розгадувати цей клубок "кохання"? Ех, та про що йде мова. Моє життя і так змінилося ще тоді коли я переїхала до тітки... »
Вже 10 хвилин я стою біля плити і дивлюся в одну точку. Чомусь мені важко розгадувати все це. Останнім часом все частіше стаються якісь аварії, суїциди і так далі. Але навіщо вони це роблять? Навіщо ріжуть руки, вкорочть собі віку? А аварія: навіщо вони п'ють, а тоді сідають за кермо? Тут немає логічного пояснення того, що люди занадто жорстокі навіть до себе.
Мої роздуми перебив голос Рити яка зайшла на кухню.
— Мірочко, що з тобою? Ти якась сумна, - звертається вона до мене.
Я різко обертаюся і бачу її схвильоване обличчя. Що ж ти тітко приховуєш від мене?
— Зі мною все добре. Хочеш омлет? - відповідаю я і опускаю погляд на сковородку на якому лежить омлет вже обгорівший.
— Міро, скажи що тебе хвилює? - відповідає вона і йде до мене.
— Рито, я ж кажу: все добре. Ти ж не маєш йти на роботу?
— Міро, поглянь мені ввічі, - після цього я піднімаю свої очі і дивлюся прямо в її.
Минає пару секунд і вона обертається вбік.
— Що ти побачила? - тихим голосом відповідаю я.
Вона важко піднімає свої очі на мене, а тоді промовляє:
— Тобі так цікаво дізнатися про Лідію? - якось схвильовано запитує вона.
— Рито, а для чого це життя тоді створене? Я ж не можу просто так забути її і все що з нею пов'язано, - відповідаю я і сідаю за стіл.
— Ти мене дивуєш, Міро. Така вперта як Віктор... Що ж ти мене запитувала про неї і я відповіла. Що ти ще хочеш знати? - відповідає вона і сідає навпроти мене.
— Мені цікаво, чому мама вибрала саме Віктора?
— Міро, я ж казала тобі...
— Так, так, вона покохала його і все таке. Але чому саме він? Чому не Макс? Чому тітко? - перебила я її.
— Тому що, Вона клхала його, а Макс був занадто правильний. Що ж тепер в тебе немає більше питань?
— Є. І ще багато. Але я не буду тебе запитувати. Я їду до тата, - сказавши це я різко підвелася і направилась до кімнати.
— Але він... Його немає в місті! - крикнула вона мені в спину і я зупинилася.
— Як це немає в місті? А де він? - вже обернулася я до неї і побачила її розгублений погляд.
— Дорога Міро, я не можу тебе відпустити. В тебе ж немає більше нікого крім мене і твого батька, - відповідає вона.
— А якже Макс? Я чула як ти з ним говорила і чула як ти була обурена почувши моє ім'я. Що ти приховуєш? - не витримала я.
Вона тут же встала і я відчула її руки на своїй спині. Вона нахилилася і я відчула її важке дихання.
— Нічого ти не чула. Твій батько намагається захистити тебе від... Не смій більше щось запитувати, - після цього вона легенько відстронилася від мене і направилась в свою кімнату.
Що ж приховує Рита і тато? Навіщо всі ці таємниці? Від кого мене хочуть захистити? Хто він чи може вона? Я геть нічого не розумію і можливо це моя помилка.
* * *
Жарке літо почалося ще тиждень назад. Рита вирішила влаштувати невеличкий пікнік за містом. Так як мені потрібен було свіже повітря і свіжі думки... Ми вже 10 хвилин в дорозі. Рита з кимось розмовляє по телефону, а я тим часом дивлюся у вікно і бачу знайомі будівлі. Зрештою ми приїхали на галявину. Автомобіль зупинився і коли я повернула голову вбік, то побачила... тата? Я була здивована. Як так?
Коли я вийшла з машини, то тато направився в мою сторону. Що ж я навіть забула як це бути в колі "сім'ї". Але ж в мене немає справжньої сім'ї, лише тато і Рита. Чому татів брат не приїхає в гості? Чому він весь час приховується і ніколи не приїхає до нас? Чому мене лише вітають з днем народженням тато, тітка, Еліна, тітка Кіра? Невже так важко приїхати і привітати свою племінницю? Чи можливо дядько не смирився з втратою? Значить він нікчемний якщо приховується.
— Міро, я такий радий тебе бачити, - промовив він і обняв мене.
Можливо я поводжуюсь не правильно, але я не відчуваю, що він говорить це щиро. Чомусь за цей час в тітки я занадто багато часу знаходжувалась на одинці і це мене лякає...
— Тату, ти ж маєш бути на роботі чи можливо далеко від міста? - відповіла я і відстронилася від нього.
— Донечко хто тобі таке сказав? - і він підняв свої очі вверх. — Я тут і, тепер ми спокійно поговоримо та відпочинемо, - продовжив він і опустив свої очі на мене.
Я мовчки кивнула і пройшла вперед. За мною пішов і він. З чого почати? Що я дійсно хочу знати? І чи правду скаже він? Як-не-як, він мій батько і має довіряти мені в будь якому випадку. Коли я сіла на траву, то зрозуміла що і він теж сів. Рита розпаковувала багажник.
— То ж навіщо ти весь час розпитуєш про свою маму? - раптово запитав він і повернувся в мою сторону.
— Я хочу знати... Ким вона була і що сталося з нею, - відповіла я.
Він на секунду завмер, а тоді поглянув мені ввічі і відповів:
— Твоя мама була чудовою жінкою. Вона показала мені світлу сторону, яку я з часом почав переходити на світлий бік. Вона пережила багато чого. І я теж. Коли вона вирішила поступати в інститут тоді я справді радів за нею. Вона так хотіла поступати на психолога і поступила... Міро, я не хочу щоб ти ще щось запитувала мене. Ти єдиний скарб який я дорожу, - відповів він і поцілував мене в лоб.
— Гаразд. Але в мене є ще одне запитання, - кажу я і бачу його напружене обличчя.
— Ну, задавай тоді.
— Чому дядько Макс ніколи не приїхає до нас? - запитую я і бачу його розлючене обличчя.
— Все, доню я більше тобі нічого не буду розказувати, - твердо відповів він і різко встав.
— Тату чого ти завжди приховуєш від мене правду? Чому дядько не приїхає в гості? Тату та скажи щось! - не витримала я і сама встала на ноги.
Тепер я стояла навпроти нього і вдивлялася в його очі. Гаразд, тату, не хочеш нічого говорити, тоді я сама дізнаюся правду.
— Якже ти не розумієш... Я хочу вберегти тебе.
— Від кого? Хтось хоче мене вбити чи може викрасти? Та від кого, чорт, забирай вберегти?! - не витримала я і почала кричати.
— Від Флайтів! Він хоче приїхати в містечко з своєю Анджелою і... сином, - повідомив він.
— Так ти боїшся, що я закохаюся в його сина? Боїшся того від чого мама відмовилась? Та ти негідний навіть батьком називатися, - на емоція викрикнула я.
— Та яка вже різниця. Ти все одно ніколи з ним не побачишся. Я не дозволю, - відповів він і рішуче рушив в сторону Рити.
— Ти казав, що ми поговоримо, а сам що робиш? Та чорт забирай я всі ці 18 років прожила без тебе. Весь час ти був на своїй дурнуватій роботі. А я цілими днями, роками пропадала в чотирьох стінах і в тітки Кіри. Ти ніколи не був батьком, а лише чоловіком, який годував мене і купував мені все що я хотіла. А де ж любов? Я що така погана? Тату, скажи щось! - вже почала кричати і крізь сльози ледь говорити.
Але він мовчки рушив вперед не відповівши нічого. Я немала більше сил стояти. В мене наче почалася депресія і я відмовилась від почуттів. Впала на траву і почала гірко ридати. Не таким я вважала свого батька який роками пропадав на роботі. І що мама знайшла в нього? Що вона знайшла в нього, чого я не розумію? Як би ж вона була поруч, обняла мене, пригорнула до себе, поцілувала в лоб. Але її немає.
« Часом ми замислюємось над тим, чи правильно ми поступаємо з тими хто вважаються "рідними". Але що приховується під маскою "зайнятого татуся"? Чого всі мають секрети? Навіщо вся ця таємниця? Я геть заплуталась. Моє становище покращилось, але чи це на довго - я не знаю. От і минуло ціле літо яке я впусту потратила на свої запитання. Настав час для того, щоб вчитися і тоді дізнаватися чого я хочу... »