Жахлива субота. Шанель із самого ранку наче сказилась. Весь ранок не дає нікому видихнути. Кішка літає по-всьому будинку перекидаючи все, що попадається на її шляху. Моя мама матюкається, Шанель літає навколо, а я на межі істерики намагаюсь відтягти кішку від маминих штор. Шанель не ховає кігті, хоча мама намагається витягнути штори з її лап.
- Обережніше, - нагадую їй.
Шанель не реагує на нас. Чорт візьми, скільки ж вона вже вирвала.
- Шанель, відпусти! - кричу я, намагаючись відтягнути її і, нарешті, о диво, вона послаблює свою хватку, і мені вдається забрати її подалі. Я посміхаюся. Моя мати хмурить брови.
- Я звоню ветеринарній клініці, - каже моя мама хитаючи на мене головою, щоб я точно зрозуміла, вона звинувачує мене в тому, що ситуація вийшла з-під контролю, - і везу її негайно в клініку. Це тривало занадто довго. Саша, бери татову машину і їдь в аеропорт за ним. Його літак прилітає об одинадцятій. Це все, що ти можеш зробити зараз, щоб допомогти.
***
Я чекав біля бібліотеки цілу годину. Ну, можливо, трохи більше... Ок'ей, півтори. До десятої години я сидів на лавці зовні. О десятій я зайшов всередину і взявся вивчати дошку оголошень, прикидаючись зацікавленим у тому, що буде відбуватися в бібліотеці в найближчому майбутньому. О десятій сорок п'ять я сів на одне з крісел у відділі для підлітків і почав читати підручник з хімії.
Ок'ей, мої очі рухалися по сторінці, але я не бачив слів.
Вже одинадцять. Ну, де вона? Я міг би просто піти потусити зі своїми друзями. Чорт, мені потрібно піти і потусити зі своїми друзями. Але ще у мене є сильне бажання з'ясувати те, чому Саша мене продинамила. Я кажу собі, що це все від ображеного самолюбства, але глибоко в душі я хвилююся за неї.
Вона натякнула, під час її зриву в коридорі біля кабінету медсестри, що її мати зовсім не кандидат на звання Кращої Матері Року. Невже Саша не усвідомлює того, що їй вже шістнадцять і вона може піти, коли захоче? Якщо все так погано, навіщо залишатися?
Тому, що її батьки заможні. У цьому ми подібні. Якби я пішов з дому, моє життя ніколи не було б таким же, як і до цього.
Мене дістало стояти тут і чекати її. Я поїду до неї додому і дізнаюся, чому вона мене кинула. Без коливань я сідаю на свій мотоцикл і прямую в північну частину Детрою.
Я паркую свій мотоцикл на під'їзній доріжці і натискаю на дзвінок. Я прочищаю своє горло, щоб не давитися словами. Чорт, і що я збираюся їй сказати? І чого це я відчуваю себе так невпевнено, ніби мені треба справити хороше враження.
Ніхто не відповідає. Я натискаю на дзвінок ще раз. Я був уже готовий здатися і вилаяти себе словами якого-дідька-ти-тут-робиш, коли двері відкриваються. Переді мною стоїть більш доросла версія Саши.Коли я приїжджав до них минулого разу, вона здалася мені привітною дамою. Але мабуть я помилився. Як тільки вона придивляється до мене ближче, я помічаю її здивовану гримасу.
- Чим я можу вам допомогти? - питає вона.
- Мене звуть Назар, я прийшов дізнатися, чи вдома Саша?
- Ні, - її сталева відповідь поєднується зі сталлю її очей.
- Ви знаєте, де вона?
Мама Саши закриває двері і робить крок у мою сторону.
- Я не поширюю інформацію про місцезнаходження своєї дочки. Тепер, якщо ви мене вибачите, - і вона закриває двері прямо у мене перед носом.
Я залишаюся стояти біля дверей як повний ідіот. Цілком можливо, що Саша зараз стоїть за дверима й інструктує свою матір позбутися мене. Я б не здивувався, якби вона вирішила грати в ігри зі мною.
Я йду до свого мотоцикла з хвостом, затиснутим між ніг, думаючи, чи потрібно мені себе почувати як побита собака або ж, як розлючений пітбуль.
***
- Хто насправді такий Назар? Чому він знову приходить до тебе, так ніби ви пара?
Це перше, що запитує мене мати, коли я повертаюся з татом з аеропорту.
- Це хлопець зі школи, з яким ми партнери по хімії, - відповідаю я повільно. Зачекайте-но хвилинку. - Знову?
- Він був тут, як тільки ти поїхала в аеропорт.
Відчуття наче мій мозок просинається, дійсно збиває мене з ніг.
О, ні.
Я забула зустрітись з Назаром зранку.
Провина роз'їдає нутро, коли я думаю про нього, чекаючого мене біля бібліотеки. Я ще сумнівалася, що він не з'явиться там, а виявилося, що це саме я його підвела. Він повиннен бути страшено злим. Ух, мене зараз з'їсть совість.
- А ти не можеш змінити партнера?
- Ні, мамо, я намагалась. Але Марія Миколаївна відмовляється міняти партнерів.
- Я розберуся з цим. Спочатку та поїздка, тепер це. Не хочу, щоб моя дочка була якось пов'язана з Шевчуками. Ти хоть знаєш, хто його сім'я?
- Я не хочу, щоб ти дзвонила в школу і виставляла мене дворічною дитиною.
Хотілося б, щоб мій батько був тут, щоб перервати це. Але він у своєму кабінеті, він попрямував туди перевіряти свою пошту, як тільки ми повернулися з аеропорту. Мені б хотілося, щоб він виступив у ролі судді, замість того, щоб сидіти на лавці для глядачів.
- Це тебе той хлопець навчив як розмовляти з матір'ю без ніякої поваги? Це він навчив тебе відкривати рот на власну матір?
Я роблю глибокий подих, щоб заспокоїтися.
- Мам, я зрозуміла. Вибач.
- Я просто намагаюся захистити тебе, а ти докоряєш мене цим.
- Я знаю. Пробач. Що лікар сказав про Шанель?
- Він хоче, щоб ми привозили її двічі на тиждень для обстеження. Мені потрібно, щоб ти допомогла мені з цим.
Я не згадую перед нею про політику Олени Вікторівни щодо пропускання тренувань, нема чого доводити її ще більше. Крім того, мені і самій цікаво дізнатись, чому Шанель бунтує. На щастя, хтось телефонує до мами, вона відвертається і йде в іншу кімнату.
Я прямую до себе в кімнату. Риюсь в своїх телефоних записах і знаходжу номер Назара. Набираю.
- Алло? - відповідає хлоп'ячий голос.
Я роблю глибокий подих.
- Привіт, Назар вдома?
- Його немає.
- Хто це? - чую я його маму на задньому тлі.
- Хто це?
Я помічаю, що зіскрибаю лак з нігтя, поки говорю.
- Саша Кравець. Я, ем, подруга Назара зі школи.
- Це Саша Кравець, подруга Назара зі школи.
- Ти його нова дівчина? - питає хлопчик.
Я чую ляпас і "ой!", а потім він питає.
- Хочете щось передати?
- Скажи, що дзвонила Саша Кравець. Мій номер...
***
Вона мені дзвонила. Якби я зараз не тримав кусочок папірця з її ім'ям і номером телефону, накарябаним на ньому моїм меншим братом Оскаром, я б ніколи не повірив, що Саша насправді набрала мій номер. Допитування Оскара не допомогло, у хлопчини пам'ять, як у мухи, він насилу взагалі пам'ятав, що відповідав на дзвінок. Єдине, що мені вдалося дізнатися, це те, що вона просила їй передзвонити.
Це було вчора після обіду. Я згадую наші короткі розмови на хімії. Коли я попросив її бути справжньою, я бачив страх в її очах. Цікаво, чого вона боїться? Тепер моєю метою стане подолання цієї стіни "досконалості". Я впевнений, що там більше її, ніж просто вперта мила мордочка і вбивче тіло. Секрети, які вона готова забрати в могилу і секрети, якими вона просто вмирає від бажання поділитися. Мда. Вона, як загадка. І все, про що я можу думати, це як розгадати її.
Коли я сказав їй, що ми не такі вже й різні, я не брехав. Цей зв'язок, що є між нами, він нікуди не дівається, він стає тільки сильнішим. Тому, що чим більше часу я проводжу з нею, тим ближче мені хочеться бути.
У мене є просто непереборне бажання зателефонувати Саші, щоб просто почути її голос, навіть якщо він буде переповнений отрути.
Розблуковуючи смартфон, поки я сиджу у вітальні на дивані, я чую кроки.
- Кому дзвонимо? - запитує Юра, без всякого стуку чи дзвінка заходячий в будинок. За ним залітає Міша.
Я відкидаю телефон.
- Нікому.
- О'кей. Ти чув новини про Стрілецького?
Я випрямляюсь. Щось у тоні Юри змушує мене напружитись.
- Ні, а що з ним?
- Схоже на те, що він знову взявся за старе.
Я спалахую. Якщо це те, про що я думаю, то йому добряче перепаде від мене.
- Артур зливає інформацію пресі?
- Схоже на те. Вчора вийшла стаття якогось Детройського видання. Щось про травму Марка перед змаганнями. Ти знаєш, про це майже ніхто не знав.
- Я його вижену з ліцею.
- Виганяти - це вже занадто.
- Занадто? Занадто буде коли я його вб'ю.
Я злий. Злий на себе, на Артура, який нас зрадив, розповівши приватну інформацію команди, але він не єдиний, хто заслуговує прочухана від мене. Я вмикаю телефон і набираю номер Саши.
- Алло?
- Це Назар, - кажу я, хоча у неї є визначник номера і вона чудово знає, хто телефонує. - Зустрінься зі мною біля бібліотеки. Зараз.
- Я не можу.
Це не шоу Саши Кравець. Це шоу належить Назару Шевчуку.
- Ось що ми зробимо, котеня, - кажу я, виходячи з будинку і сідаючи на свій мотоцикл. - Або ти через п'ятнадцять хвилин приїжджаєш до бібліотеки, або я беру п'ятьох своїх друзів і ми ночуємо у тебе перед будинком сьогодні.
- Як ти смієш... - я кидаю телефон у карман, не давши їй закінчити своє речення.
Розігріваючи двигун, щоб відігнати думки про вчорашній день, про те, як вона продинамила мене, я розумію, що у мене не має плану дій.
Мені стає цікаво, чи буде шоу Назарія Шевчука комедією, або ж трагедією.
У будь-якому випадку, це буде реаліті шоу, яке не варто пропускати.