Наступного дня стало ще гірше. Я розлючена і налаштована рішуче, спускалась східцями в кабінет Олени Вікторівни: як наслідок нової сварки з Артемом.
Він мене дістав. Прогулювання тренувань, суцільний ігнор і постійний насмішкуватий тон, яким він намагався не зрозуміло що кому довести - це одне, але хамити мені і навіть тренерам - це вже новий рівень, за який я не дозволю йому переступити. До того ж, вчорашня ніч остаточно все прояснила. Остаточно заставила мене розплющити мої сірі, затуманенні його харизмою, іронічними жартами та не прихованою привабливістю, очі.
Вчора, повернувшись додому та загорнувшись у прохолодне покривало, я заснула з однією думкою і словами на вустах: взавтра все скінчиться.
От і зараз, я стукала у двері тренера, будучи на сто відсотків впевненою, що саме їй скажу.
- Заходь, - чую високий тон Олени Вікторівни, що заставляє зрозуміти: вона налаштована серйозно.
Вікриваю двері, і моєму погляду розгортається така картина: обидва мої тренери сидять навпроти один одного за столом, Юрій Максимович позаду, Олена Вікторівна, склавши руки в замок, попереду.
- Ви хотіли поговорити зі мною? - починаю я рішуче.
- Так, Саше, ми хочемо поговорити з тобою. А конкретніше почути спочатку твою думку про те, що відбувається, - говорить тренерша і жестом вказує мені на диван.
- На те, що відбувається... Це ви про що? Про наші проблеми в команді?
- Олександро, давай не будемо ходити навкруги, а відразу перейдемо до справи, - перебиває мене спокійний тон Юрія Максимовича. Піднявши на нього очі, я помічаю, які вони стурбовані та навіть... обурені? Що не скажеш по його спокійній мові.
Олена Вікторівна виходить з-за столу й обережно кладе руку мені на плече, у знак підтримки.
- Розкажи нам, що ти сама думаєш про вашу команду з Артемом Марчуком. Чому ви ніяк не поладите?
Так ось чому справа, я мала рацію. Вони покликали мене, щоб поговорити про нашу команду. Або точніше пародію на неї, бо ж все, що ми робили спільно, виглядало скоріше невдалою комедією, бо на очах у всіх, хто справді намагався працювати злагоджено, ми лише гарчали один на одного.
- Я думаю, що ми ніколи не зможемо домовитись і прийти до компромісу. На мій погляд, ми обоє занадто незалежні учасника, тому весь час кожен перетягує на себе одіяло. Але ж так не повинно бути в команді.
- То ж який вихід із цієї ситуації ти пропонуєш? - каже тренер.
- Чесно кажучи, я вже думала над цим питанням.
Тренер киває, а рука Олени Вікторівни сильніше стискає моє плече.
- Я вважаю, абсолютно правильним рішенням буде, якщо ви оберете інших партнерів для кожного з нас, - промовляю я і, з надією, кидаю погляд на тренерів. Вони ж виглядають абсолютно не здивованими.
- Ми чекали такої відповіді, - просто каже тренерша, забираючи руку і повертаючись до свого крісла.
Не встигаю я запитати в них, що вони думають щодо моїх слів, як несподівано, чую стукіт у двері.
- Це мабуть Артем, - промовляє тренерша, - заходь!
Ну от, тепер ми двоє сидимо навпроти тренерів, очікуючи, що вони нам скажуть. Артем здається спокійним, хоча він так вміло приховує свої емоції, що я не здивуюсь, якщо зараз всередині хлопця вирує вулкан, випорожняючий назовні пекельну лаву... А щодо мене, то я все ще чекала їхньої відповіді на свою пропозицію.
- Отже, що в біса, стало причиною цього божевілля? Бо чесно кажучи, я тут взагалі не бачу хоча б мінімального прояву дружби, скоріше ворожнечу. Ви заставляєте нас бути між двох вогнів, - нарешті, після тривалої мовчанки, що уже встигла перейти у незручну паузу, заговорює Юрій Максимович.
- Ніякої ворожнечі, просто не зійшлися характерами, - неочікувано для мене, заговорює Артем, у його тоні я ловлю нотки сарказму.
- Хлопче, я тут не жартувати прийшов. У нас конкретна проблема, з якею ми негайно мусимо щось вирішувати. У противному випадку, цього року ви обоє дискваліфіковані, а ми без двох сильних учасників.
Я різко випрямляюсь і в паніці, обвожу всіх трьох поглядом.
- Але чому ж одразу дискваліфікація? Чому просто не змінити партнерів? - говорю я і дивуюсь власному голосу, що вмить став таким незнайомим, хриплим. Все через хвилювання.
- Про що ти говориш, Саше? Які нові партнери? Усе давно вирішено, і або так, або ніяк.
Я розчаровано зітхаю, і ще сильніше вжимаюсь у шкіряний диван.
- О, то ти просила поміняти тобі партнера? - чую раптом голос хлопця.
З опущеними додолу очима, відповідаю лише коротким зітханням, намагаючись ігнорувати власний прилив злості.
- Вона то хоть щось намагалась зробити для вирішення проблеми, а все, що я бачу в твоїх діях - це тотальне ігнорування будь-яких моїх слів. Я не знаю, що між вами сталось, але конкретно тут, на моїй території, я хочу бачити абсолютну зібраністю і підданість, - голос тренера зривається, і він мало не переходить на крик, - мені глибоко начхати, що ви там собі думаєте один про одного, але саме тут, ви відключаєте всі свої підліткові драми і працюєте. Не хочете по доброму? Я швидко знайду вам заміну, не думайте, що в праві керувати. Я не дозволю вам вплинути на результат всієї збірної, це ясно?
Я повертаю голову в сторону Артема. Той, у повному розслаблені сидить на дивані і спостерігає за мною. Йому не вистачає лише сигарети, до повного образу, знаєте.
- Чого дивишся?
- А не можна?
- Я питаю вам усе зрозуміло? - крик Юрія Максимовича заставляє мене підстрибнути.
Ми киваєм, я кидаю погляд на Олену Вікторівну, яка, здається, не менше нас здивована реакцією тренера.
- Це уже не жарти, пройшов час для дурості, - трохи спокійніше додає Юрій Максимович.
- Ми зрозуміли, - каже Артем і я додаю:
- Так, зрозуміли.
Тренер робить глибокий вдих і повільно видихає.
- Зрозуміли, зрозуміли, - повторює він наче мантру, - а що ж зміниться? Двоє абсолютно незалежних плавців, з рівними шансами на перемогу... Ви ж розумієте, що якби ми могли, ви б і близько не були в команді, так?
- Юрій Максимович хоче сказати, - продовжує замість нього тренерша, - що ми цінуємо вас як одних із найкращих учасників, але ми не в праві випускати вас індивідуально. Такі умови, лише по-парно. Загальний результат обох учасників.
- І точно так само ми не можемо замінити вам партнерів, тому виключайте, нарешті, свої дитячі забавки, і гайда до роботи. На вас взагалі-то, покладали великі надії.
Я виходжу з кабінета перша, за мною Артем. Чую як закриваються двері, а за тим голос:
- У нас не має вибору, або дружим, або пасуєм.
Я обертаюсь, він вже встиг достатньо близько підійти.
- Якщо ти не забув, то я пропонувала тобі дружбу... перед тим, як ти зізнався в своїх почуттях до мене, - виривається в мене, і коли його очі загоряються, я вже жалію, що згадала той момент.
Але на диво, хлопець не продовжує розвивати цю тему, і з посмішкою каже:
- Я поспішив з висновками.
- О, то це так тепер називається.
- Так, саме так. І... забудь, що я там наговорив. Все-таки була вечірка, трішки перебрав...
- Ти ж не п'єш, - перебиваю його я, бо згадую, як він мені це підтвердив.
- Так, ну що ж, всяке буває. То як, почнемо з початку?
- Артеме, я хочу брати участь у цих змаганнях точно так само як і ти, але дозволь прояснити: одне безпричинне прогулювання, дурний жарт чи хамство в бік тренера, і я відступлю, а ти залишешся без партнера, і теж будеш в повному прольоті.
- Згода. То як, подруга, які у нас плани на вихідні?
Від зміни його нестерпного настрою на більш-менш дружній, у мене виривається недоладний смішок.
Я хутко повертаю в бік виходу, встигнувши кинути йому коротке "Без тебе" і швидко приховати посмішку.