Через пів години я стою у якійсь кімнаті, розглядаючи своє відображення у дзеркалі. На мені рожевий закритий купальник, який звідкись знайшла Аня. Ніколи не любила рожевий! Але що поробиш? Я не брала зі собою купальник, на випадок важливих переговорів.
Я виходжу з кімнати і одразу бачу відкриті двері, у приміщенні за якими мигає багато вогників. Я роблю декілька кроків і опиняюсь у приміщенні з двадцяти п'яти метровим басейном. Ну от і припливли. Тепер він точно отримає від мене по саме не балуй.
- Вирішив одразу здатись? П'ятидесятиметрівка мій козир.
Артем, що стояв спиною до мене, обертається і говорить:
- Я граю чесно, тому так - я знаю, що ти в цьому самопроголошений профі, але ні - я не здаюсь.
Аня, яка стояла поря, кладе свою руку мені на плече в знак підтримки.
- Давай, крихітко, покажи йому, як кусаються детройські акули. - Від назви збірної - Detroy Sharks.
Тим часом Макс підходить ближче і робить теж саме з Артемом.
- Давай, хлопчику, покажи цим балуваним крихітками, хто править світом.
Помічаю, що біля басейну вже зібралась купа народу. Хтось навіть знімає на камеру. Маячня, нащо роздувати з мухи слона?
Хмурюсь, мені це не подобається. Артем, який скоже помітив моє розчарування, підходить і прямо в очі мені каже:
- Хочеш, і тут опинимось лише ми... вдвох. Я теж не фанат публічних виступів. Ти лише дай знати.
Я піднімаю на нього погляд повний напруги, бажання та азарту.
- Все нормально.
- Ти готова? - позаду себе знову чую голос Макса, що встиг підкрастися до Ані і обняти її за плечі.
Він без ніяких обговорень одразу взяв на себе роль судді.
- Ні.
- Дуже добре, починаєм, - говорить хлопець, плескаючи в долоні.
Отож, нічого не залишалось, окрім як розпочати і, нарешті дізнатись, хто переможе в цій суперечці.
Артем до цього часу теж передягнувся і вже стояв біля басейну, очікуючи мене. Я зробила крок у його сторону, але відчула потиск руки. Здивовано обернулась і помітила Машу.
- Все буде класно, - сказала вона і я кивнула.
Ми піднялись на тумбочки, озирнулись один на одного. Я посміхнулась, а він лише знизав плечима і втупився у воду.
- Готові? - чую голос Макса позаду.
Киваю, і на рахунок раз-два-три - відриваю ноги від землі та стрибаю у холодну воду.
Я не знаю, де Артем. Позаду чи попереду. Все, у чому є контроль - це рухи і дихання. Цього досить, щоб сконцентруватись на них і викинути з голови всі другорядні думки.
Я не знаю, як багато часу я провела у воді, поки пливла. Вода всмоктує весь гомін і шум оточуючих. Але коли я винираю, то бачу лише посмішку Артема. І жест його руки.
- Допомогти піднятись?
Не встигнувши накрити його матами, я вже стояла на краю басейну. Але я дівчина не дурна, тому штовхнувши хлопця, хотіла пройти повз нього, проте він скинув зі себе рушник і, піймавши мене, скинув нас назад у басейн.
- Ми забули поговорити, - сказав він.
На щастя, у приміщені залишились лише ми вдвох.
- Ще раз так зробиш, я тобі щось зламаю.
- Як зроблю?
- От як ти тільки що зробив! - сказала я.
- От так? - Артем поцілував мене в шию. От тепер, я справді не зрозуміла, що відбувається.
- Ей! Май совість! - обурилась я. - Це домагання.
- Нічого собі! Домагання? - здивувався хлопець. - Скажи ще, що я маньяк.
- Та легко! Ти - маньяк, дурень, придурок.
Хлопець занурився у воду і під водою схопив мене за талію, а винирнувши з води, припідняв мене, приобняв.
Від такої неочікуванності я закричала.
- Наступного разу попереджай про те, що збираєшся зайнятись дайвингом, - уже спокійніше заговорила я.
- Ти де таким словам навчилась? - Артем уважно дивився на мене. Так як його руки були заняті тим, що тримали мене і приобнімали, я витерла краплі води з його обличчя, і прибрала волосся з очей.
- Тепер я в банді гопників, віджимаю гроші, - пожартувала я. - Але більше так не роби.
Хлопець нарешті відпустив мене. Ми стояли навпроти один одного.
- Нам краще стати друзями, це те чого чекають від нас тренери.
- Та в біса, що вони від мене чекають.
- Що? - його байдужий тон мене здивував.
- А ти не думала, що можливо я захочу чогось більше дружби?
Цими словами він остаточно вибив мене з рівноваги.
- Що ти хочеш? Я тебе знаю декілька тижнів.
- Та годі, ти знаєш мене вічність.
- З того часу багато змінилось.
Він підпливає і знову мене приобнімає.
- Ти мені подобаєшся.
Я округлюю очі та злегка відступаю, не в силі щось відповісти.
Хлопець трактує це по-іншому. Замість того, щоб відступити, Артем наближається майже впритул і ця жалюгідна відстань змушує всіх моїх мурах прокинутись.
Він повертає голову і опускає погляд на мої очі, потім на губи. Моє серце завмирає. Кожна дівчина знає цей погляд.
Але я так не можу.
У відповідь на його нахабні рухи я відвертаю від нього голову й, користуючись моментом, швидко відштовхую його тіло від себе. А наступної миті вже піднямаюсь із басейну.
Артем у відповідь на мою реакцію на його дії лише цокає язиком і, відштовхуючись від дна, кидає мені у спину:
- Роби, як хочеш.
***
Виходжу з приміщення і одразу наштовхуюсь на Олю, що саме стоїть у коридорі. У її правій руці телефон, і вона щось детально обговорює по телефону.
Помітивши мене, вона махає мені рукою, я киваю, а потім заходжу в кімнату, де попередньо залишила свій одяг. Переодягнувшись, спускаюсь у вітальню, щоб знайти дівчат. Проштовхуюсь через десятки людей, іноді чую викрики, схожі на "Гей, Кравець, а ти сьогодні в ударі!" чи "Не засмучуйся, ця суперечка безглузда"... Але єдине, що я хочу - це, нарешті, покинути цю кляту вечірку.
- Блін, пробач! - вимовляє чоловічий голос, і в той самий момент я відчуваю, як холодна рідина заливає моє плаття. Хлопець спотикається і притуляється до низького бортика. - Мені реального погано, - бормоче він, сповзаючи на землю.
Веселощі - гірше не придумаєш. Спочатку невдалий жарт, а тепер ще й плаття залито незрозумілим пійлом і смердить. Застогнавши, я хапаю телефон із сумочки, та розвертаюсь, щоб знайти ванну. Проштовхуюсь через переповнений коридор, намагаючись відкрити всі двері підряд, але вони замкнені. Намагаюся не думати, що за ними відбувається.
Я йду наверх і продовжую пошуки. Нарешті, незачинені двері. На жаль, це не ванна. Це спальня; о жах: там лежить Артем, а дівчина з фіолетовим волоссям ритмічно рухається у нього на колінах. Я впізнаю її. Магда. Та, що назвала мене "чемною дівчинкою".
Дівчина обертається і дивиться на мене, я намагаюся піти, але ноги не слухаються.
- Чого тобі? - питає вона.
Артем сідає, утримуючи партнерку на собі. Його обличчя непроникне - ні незручності, ні збентеження. Мабуть, для нього це звичайна справа.
- Ой, вибачте, я... Я шукала ванну, хтось перекинув на мене стакан, - швидко пояснюю я.
Дуже тупо. Дівчина впивається губами в шию Артема, і я відводжу очі. Ці двоє добре один одному підходять. Обидва грубі.
- Ну я піду, пошукаю ванну.
Магда закочує очі, і я, опустивши голову, виходжу з кімнати. Захлопую двері і притуляюся до них спиною. Відчуваю розчарування та повний хаос у думках. Для чого він це робить? Чому він тут із нею, коли... Мотаю головою і нарешті приходжу в себе.
Замість того, щоб шукати ванну, вирішую знайти кухню і замити плаття там. Останнє, що мені хочеться робити, це відкривати двері і знаходити там п'яних збуджених старшокласників один на одному.
Кухню знайти не важко, але там не повернутися - у загальному через пляшки в відрах з льодом на підлозі і плоских коробок з піцою на столах. Пробираюсь змочити паперовий рушник. Коли я витираю ним пляму, дрібні білі катишки від дешевої бумажної серветки розмазуються по мокрому і стає тільки гірше. Зневірившись, я зі стогоном сідаю на стіл.
- Веселишся? - питає Маша, підходячи до мене.
Я рада знайомому обличчю. Вона мило посміхається і відпиває зі свого стакана.
- Bідстійна вечірка, еге ж? - мовить Маша, підходячи до мене збоку. Хоча я знаю, що вона просто розлючена через те, що не прийшов Андрій Костюкевич, мені приємно, що вона це сказала.
- Ходімо.
Дощ виявляється дужчим, ніж я думала, і це мене лякає. Декілька секунд ми, обнімаючи себе, стоїмо під дашком ґанку, спостерігаючи, як наші подихи перетворюються в хмари. Дуже холодно. Вода стікає з дашка стійким потоком. Льоша Мельник і Нік Бондаренко жбурляють у ліс порожні пляшки з-під пива. Час від часу чутно, як вони розбиваються, і цей звук повертається до нас, як постріл.
Люди сміютися, верещать і бігають під дощем, який падає так сильно, що все має такий вигляд, ніби перетікає одне в одне. У радіусі декількох миль тут немає сусідів, які б викликали копів. Трава вся скуйовджена, з'явилися великі чорні плями землі. Вдалині відніється світло фар, що рухається туди-сюди: це машини їдуть шосе 9.
- Біжім! - кричить Аня, і я відчуваю, як мене тягне Маша, а потім ми всі біжимо, кричимо, дощ осліплює нас і тече по куртках, бруд просочується у взуття, усе губиться в дощі.
Поки ми добігаємо до машини Ані, мені й справді вже байдуже, що відбулося на вечірці. Ми iстерично регочемо, промоклі та тремтячі, збуджені холодом і дощем. Аня пищить про сліди від мокрих сідниць на шкіряних сідіннях і грязюку на пдлозі; Оля благає її поїхати в «Мікс» на яєчню з сиром і жаліється, що я завжди сиджу попереду, а Маша кричить, щоб Аня ввімкнула підігрів, і погрожує вмерти від пневмонії просто на місці.
І в цьому шумі, сміху, криках, суцільному гармидері та емоціях, я відключаю свої думки, наповнені тисячою і одним питанням, а натомість вдихаю запах реальності. Тут і зараз я відчуваю щастя.