Здається, наче з самого дитинства на мені поставили клеймо «дивний».
На мене почали косо дивитись ще тоді, коли мені було приблизно три роки – той період, коли для дитини вважається нормальним бути максимально активною. Я ж любив тихенько сидіти у вітальні, обпершись об стару книжкову шафу, яка постійно пахла пилом та сосною. Можливо, цей насичений хвойний запах - просто плід дитячої уяви. Хоча може бути, що десь неподалік дійсно стояла гілочка сосни, яку я ніколи не помічав.
Але було затишно.
В моменти, коли сидів у вітальні під сосновою шафою та наче зачарований спостерігав за пилинками, що їх було видно у світлі сонця, я уявляв себе одним з них. Вони танцювали навіть без музики, жили у світі радості й тепла та ніколи не їли несмачну рисову кашу.
Тож я заплющував очі та починав танцювати.
Вперше я почув, що дивний, із уст моєї бабці – строгої високої жінки, яка постійно носила костюм кольору підгорілих кексів та точно знала місце кожної людини в цьому світі. Сталося це тоді, коли вона помітила, що я уважно спостерігаю за тим, як вона готує. Зі словами «Не чоловіча це справа» вона відправила мене набиратись знань та досвіду в мого діда. Не знаю, була та фраза жартом чи просто приводом для того, щоб я вийшов з кухні та не заважав, але мій дід явно не був тією людиною, у якої можна було б чомусь навчитись. Вдень він постійно сидів на лавці, пив молоко та спостерігав за пасікою своїми маленькими жовтуватими очима, що майже повністю ховались за густими волохатими бровами. «Бачиш бджолу? То моя полетіла», - повторював він щоразу, як я підходив до нього ближче ніж на метр. А вночі він голосно хропів.
Трохи пізніше я пішов до школи.
Класна кімната не сподобалась мені з першого погляду: вона була занадто тісною та темною і взагалі не схожа на вітальню з танцюючими пилинками. Зрозумівши, що це мене взагалі не влаштовує, на першому шкільному уроці я вийшов у коридор та почав танцювати там. Побачивши це, вчитель взяв мене за вухо, затягнув до класу та присоромив при всіх.
Дитячий сміх заполонив кімнату, а мене назвали диваком ще до того, як дізнались моє ім'я.
Після цього випадку зі мною ніхто не спілкувався, хіба одна дівчинка намагалась подружитись. Принаймні, мені так здалось на той момент: вона попрохала мене показати, як я танцюю. Та коли в клас зайшли інші діти, вона відвернулась від мене та сіла за свою парту, наче ніколи зі мною і не розмовляла.
Думаю, мені подобалось ходити до школи. Але я точно знаю, що я терпіти не міг знаходитись серед людей. Вони вважали дивним абсолютно все, що виходило за рамки нормальності – такого ж абстрактного поняття, як і дивакуватість. Але коли я намагався поводити себе, як усі, то виходило тільки гірше: я відчував себе некомфортно та постійно говорив всілякі нісенітниці, а у відповідь тільки бачив, як люди крутять пальцем біля скроні.
А ще я любив їздити на велосипеді. Я відчував себе птахом, що все швидше і швидше летить від цього світу кудись, де немає ні душі. Я міг проїхати так декілька кілометрів, перш ніж зупинитись. А потім залазив на високе дерево і ховався від усіх серед зеленого, де-не-де жовтого листя.
Я уявляв себе дорослим у власному просторому домі серед лісу. Великі вікна. Дерев'яні меблі. І в цьому храмі спокою та тепла – одна кімната, в якій немає нічого. Тільки пилинки. І я знову починаю танцювати.
І тільки в тій кімнаті я стаю не диваком, а самим собою.