Це далеко не вперше я приносив йому їжу та різні речі з людського світу, а він приносив мені щось з свого морського світу. Часто це були якісь уламки, блискучі дрібнички, що впали колись у воду, шматки якогось сміття, химерні мушлі та неправильної форми перлини. Я складав всі ці речі бережно в металеву коробку від цейлонського чаю, яку ховав у себе під ліжком. Майже щовечора я, лежачи в напівтемряві з увімкненим нічником у формі качки, діставав цю коробку від чаю та розглядав її вміст.
Цікаво, чи можна було б продати якусь з перлин, аби отримати трохи грошей? Тоді б то я зміг купити своєму другові подарунки, які б сподобались йому може навіть більше, ніж старезна книга про художників. Вона його так захопила, що він сказав що хотів би також малювати. Ми до самих сутінків малювали на піщаній косі палицями якихось химерних істот і незграбні схематичні дерева. Якби ж був спосіб якось зберігати ці малюнки, він би, напевне, складав їх у свою "коробку від цейлонського чаю" десь на дні, під брилою на якій спить... Я стиснув в обіймах зім'ятий шерстяний коц і він неприємно поколов шкіру на моїй шиї. Я зітхнув.
"Цікаво, а якби я пішов плавати з ним, то чи видався б момент щоб ми..."
Я різко вдихнув повітря і випустив з рук свій коц. "Обійнялись"? Навіть думати про такі речі було ніяково, але чомусь це зігріло мені серце. Відчувши це приємне тепло, я вирішив дещо спробувати. Я сів на ліжку, поставив перед собою зім'ятий коц і тремтячим голосом прошепотів йому, незграбно розкривши перед ним руки:
"Х-хочеш обій...н-нятись?"
Я незграбно захекався та сховав засоромлене обличчя в руках від самого себе та від уявного русала, який насправді зараз був лише старим зім'ятим коцом. "Що за маячню я верзу..." - подумав я та плюхнувся на ліжко, що жалібно заскрипіло піді мною. Ці думки тісно та зручно заповнили собою мою скромну свідомість. Вночі думки найчесніші, найзухваліші та найвідчайдушніші.
Ранішнє проміння не дісталось моєї кімнати, бо я передбачливо та бездоганно закрив вікно фіранкою перед тим, як лягти спати. Та навіть у суботу, коли я хотів трохи довше відпочити, цей нестерпно бентежний світ таки знайшов спосіб добратись до мене. Кіт шкрябав двері та вимагав випустити його у двір, щоб він міг досхочу рознюхати скільки лисиць никало у нашому дворі минулої ночі.
Ось вже я, сонно заварюючи цейлонський чай, спостерігаю як Зевс повільно та ліниво, ніби не хотячи, човгає крізь двері, які щойно так відчайдушно вимагав відчинити. Оце мерзенний характер! Ось якби він поводився так чемно і скромно як русал, то ми б поладили краще. Я зітхнув, бо думки про мого морського друга займали все більше місця в моїй голові, а дурнувата посмішка розтягувала моє обличчя в моменти, коли було б добре таки вдавати, що ти є дуже серйозний чоловік.
Так-сяк, я одягнув щось пристойне та вийшов у двір. Там якраз порозквітали якісь дивні рожеві кущі, росла молода кропива під парканом, жовтіли молоді кульбаби, а між ними дрібний жовтець з округлими м'якими пелюстками. Вздовж дому посаджений довгий та густий ряд яскравих та запашних нарцисів. А ось там в кутку бореться за життя півонія, яку посадили давним-давно, але геть забули що вона там взагалі є. Вона зацвіте десь у травні, і я щороку чекаю цього моменту, бо вважаю що ця півонія - моя. Мені подобається торкатись її безлічі пелюсток з терпко-солодким ароматом. Велика і важка квітка тримається доволі довго, тож я встигаю завчити напам'ять як вона виглядає та намалювати її декілька разів. Коли час цвітіння добігає кінця і пелюстки стають наче старовинний оксамит, я запускаю кінчики пальців в глибину пишного бутона і бережно відділяю кожну пелюстку, допоки в моїх долонях не зостануться сотні білосніжних шматочків. Коли ніхто не дивиться - я підкидаю їх до неба і танцюю на траві, вітаючи прихід літа. Ось би хто побачив... я б точно згорів від сорому.
Швидко зібравши трохи квітів з двору та упакувавши перекус, я рушив у напрямку моря. Майже не було вітру, а на небі - жодної хмаринки, тож я човгав до моря повільно, насолоджуючись теплом від сонця та розглядаючи поки ще доволі пусте та сухе поле. Цікаво, як він там? Як він там... Як він...
До моря я дістався швидко, зайшов за звичну кам'яну брилу, зарослу мохом, та почув знайоме хлюпотіння водою. З-за брили ніяково виплив русал і м'яко виповз на мілину.
"Я думав, ти не прийдеш. Вчора я зіпсував твій зош... кригу. Твою улюблену."
"Книгу." Я посміхнувся та сів на каміння біля нього. "Ні, з книгою все гаразд. Від кількох крапель води нічого не станеться, вона вже висохла!" Я згадав, що геть забув звечора витягнути її з рюкзака та розкрити, щоб вона просохла. Але я не подав виду, щоб не схвилювати русала ще більше.
"Ох, чудово. Я не зіпсував тобі книгу. Книга-книга-книга," русал часто повторював по декілька разів ті нові слова, які йому важко давались, в надії, що вони так швидше засвоються. Тим часом я простягнув йому квіти, скромно перев'язані господарською ниткою для підв'язки помідорів та винограду.
"А ось це тобі сьогодні, ти можеш взяти це з собою під воду. Щоправда, вони не зберігатимуться довго і зіпсуються, але це не через воду, вони просто такі..."
"Що це таке? Як гарно!" Він підповз дуже близько і вкрай обережно почав торкатись пелюсток запашних нарцисів та жовтих пишних кульбаб, які геть не пасували одне одному в моєму химерному жовтому букеті.
"Квіти. Вони ростуть трохи поодаль від моря, бо вони не люблять сіль. Це як дерева та пальми, які ми малювали, але маленькі та кольорові."
Русал намагався мене слухати, але був надто зосереджений на вигляді та ароматі квітів. Так зблизька я бачив його вперше. Блідий блискучий хвіст переливався на сонці веселкою, поки його напівпрозорий плавник захоплено бовтався у воді, а світлі вії тремтіли від захвату. Він обережно взяв букет до рук, так ніби це чиясь крихка душа. Його ледь розкриті у подиві губи злегка ворушились, ніби він намагався знайти слова щоб описати свої враження. Якби він лише усвідомлював, що його погляд та поведінка говорять все за нього, то не намагався б говорити, бо ніщо б не описало це краще ніж те, що я бачив зараз перед собою.
"Сьогодні гар...."
Я хотів почати розмову про погоду, щоб розвіяти власну ж напругу, але негайно заткнув собі рота. Я побачив як русал, заплющивши очі, мрійливо занурив носа глибоко в букет, тримаючи його обома руками. Він вільно вдихав запах квітів і насолоджувався ними, торкаючись так, як йому заманеться. Без сорому, без страху осуду, без жодної зайвої думки, яка б зруйнувала його дивну красу. Я закляк на місці і не міг робити нічого, окрім як витріщатися. Врешті він підняв голову і я посміхнувся коли побачив, що вся нижня половина його обличчя опліплена жовтим пилком з кульбаб.
"У тебе все обличчя жовте... змий-но його, кумедно виглядає. Я теж в воду," пробурмотів я.
"Жовте? Вода допомагає від жовтого обличчя? І від рожевого?"
"Рожевого?" Перепитав я, ліниво знімаючи взуття.
"Ну, так. У тебе рожеве обличчя зараз, хочеш його змити?" Він запитав без прихованого задуму. Я блискавично швидко скинув другий черевик і скочив у воду в чому був. Його ця поведінка мене колись доведе.
Він розглядав мене, поки я незграбно плавав недалеко від берега. Я плавав не дуже добре і дещо незграбно, але все таки вмів. Він, натхненний моїм подарунком, підплив ближче, підхопив мене за плече та потягнув вперед, швидко рухаючись у воді. Я уявити не міг, що існує жива істота, яка може плавати так швидко. Я трохи злякався і у мене швидко закінчилось повітря, тож я сів на мілину.
"Агов, що то таке було? Та втопиш мене так!" Я розсміявся і насправді відчув себе щасливим. Чи то від швидкого запливу, який не снився жодному професійному плавцю, чи то від того що він щойно міцно тримав мене за плече.
"Не втонеш. Я тримаю міцно і я сильний," відповів русал. І справді, він виглядає тендітно як для хлопця нашого віку, але сили у ньому більше, ніж здається. "Якщо хочеш - триматиму обома руками."
"Обома руками..." Моя вчорашня розмова з коцом сплила в моїй свідомості і я випалив, не думаючи про доцільність: "Хочеш обнятись?"
"Ого!" Радісно вигукнув русал і кинувся мені до рук, притискаючись до мене, обліпленого мокрим одягом. Він потирався об мене обличчям так, як він це робив нещодавно з букетом. Цікавий спосіб тактильного контакту.
Напевно, йому б дуже сподобався Зевс, мій пухнастий м'який кіт, але ось Зевсу навряд чи буде доречна така мокра пригода, тому я вирішив поки що не розповідати русалу про котів. Принаймні поки ця жага до пізнання нових речей з людського світу переважує інстинкт самозбереження.
А поки що... є багато чудових і безпечних речей, щоб їх показати, історій, щоб їх розповісти і відчуттів, щоб ними сповнитись.