Вранці Оля виявила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою. Сонце було вже в зеніті та відкидало промені на холодні стіни вежі.
Вставши з ліжка, Оля підійшла до вікна і здивовано вигукнула: перед очима встала широка галявина, всипана різноманітними квітами, яких вона ніколи не бачила. Такий барвистий килим ніяк не в'язався з грубими й сірими стрімчаками. Попри такий контраст, пейзаж був чарівним.
Почулися кроки, і в кімнату зайшов Дан, тримаючи в руках квіти.
— Привіт, ось вирішив трохи прикрасити наш тимчасовий притулок, — зніяковіло посміхнувшись, промовив Дан.
— Мене ж не можна залишати одну, ти забув? — не втримавшись, вколола його Ольга.
— Тут тобі нічого не загрожує,— спокійно відповів Дан, ставлячи квіти у скляну пляшку з водою.
— Дан, — Оля глянула на кольорову панораму за вікном. — Повернімось до нього.
— Хіба ти не чула Макса? — стомлено запитав Дан, безсонна ніч і тривожні думки позбавили його сил.
— Йому потрібна допомога,— з благанням промовила дівчина. — Будь ласка, повернімось.
— Оля, — Дан підійшов до неї, стиснувши її плечі, заглянув в очі. — Він ніколи не пробачить мені, якщо я зараз піду проти нього. Ади немає, тому інші чаклунки не становлять для нього великої загрози.
— Чому ти так впевнений? Ти ж не хочеш сказати, що Ада могла взяти собі в союзниці слабких відьом? — вона не могла змиритися з тим, що доведеться сидіти в укритті, доки Максим один боротиметься з десятком розлючених відьом.
— Ада не могла терпіти тих, хто могутніший і сильніший за неї, — твердо промовив Дан. — Її ненависть до Максима була не стільки через нібито відібрані права, скільки через те, що він був сильнішим. Ада це знала і розуміла, але була непримирима. Тому їй хотілося знищити Максима, щоб бути єдиною та могутньою відьмою.
— Але їх же багато, — розгублено промовила Ольга. — Він не зможе...
— Я розумію, ти боїшся за нього, — з сумом посміхнувся Дан, — але ми повинні залишатися тут.
— Тоді... — її погляд знову ковзнув на квіти за вікном, — розкажи, що це за місце.
— Я мало знаю це місце, — повільно промовив Дан. — Максим тільки одного разу розповів мені про нього. Єдине, що мені відомо, це те, що він приїжджав сюди, коли йому було важко. На душі в нього завжди було неспокійно, тож майже весь час він проводив тут.
— Дуже добре, що в нього є ти, — тихо промовила Оля.
— Так, можливо, — задумливо відповів Дан. Що він міг сказати? У нього, окрім Макса, також нікого не було. З близькими стосунки були напруженими, і все через те, що він підтримував Максима. Звичайно, ні батько, ні мати не відмовилися від нього, але під час спілкування завжди трималися відсторонено.
— Сподіваюся, все скоро закінчиться,— промовила дівчина, взявши хлопця за руку.
— Я думаю, так і буде, — сказав Дан, стиснувши її долоню.
Вони стояли біля вікна, спостерігаючи, як строкаті метелики легко і невимушено літають з квітки на квітку, і обидва відчували заздрість до цих легковажних істот.
* * *
Він дивився на людей, що оточили його й у хвилюванні перешіптувалися між собою. То тут, то там було чутно:
"Що трапилося?"
«Навіщо це зібрання?»
"Кажуть, Ада вбита!"
Розмови не вщухали. Максим стояв на височині, намагаючись зібратися з думками. Якась подібність перемир'я, яке вдавалося до цього часу зберігати, було остаточно розірвано. Він знав — відьми нападуть. Тому Макс був настільки напруженим і стурбованим. Перебування Олі у вежі не могло тривати довго. Її потрібно було терміново перенаправити в її світ, поки вона не стала першою жертвою війни, що невмолимо наближалась.
Макс розумів, що багато хто налаштований вороже, мало кому подобалося його правління, але зараз важливо було згуртуватися разом, щоб протистояти чорнокнижницям, поклавши навіки кінець їхньому злу.
Але, скликавши збори, Максим не знав, з чого почати. Перед ним стояли сотні найсильніших магів, які або погодяться вступити в бій спиною до спини з Максимом, або йому доведеться боротися наодинці. І який би він не був сильний, йому була потрібна допомога. Тепер маг не збирався відмовлятися від неї, бо стало зрозуміло — сам він слабкий.
— Пора пояснити, Максе, навіщо ти нас усіх тут зібрав,— пролунав упевнений голос із натовпу. Вперед вийшов високий, широкоплечий чоловік. Його коротке волосся було посріблене сивиною, а в темних очах горів виклик.
— Ви, мабуть, чули, що Ада мертва, — промовив Макс, витримавши погляд мага, який невідривно дивився на нього. — Але її союзниці не залишать каменя на камені, щоб закінчити розпочату справу.
— Ми, звичайно, чули, — зневажливо хмикнув маг, зробивши крок до Макса. — Чули, що ти був героєм і переміг її. Від нас ти чого хочеш? Чекаєш, що ми співатимемо тобі оди? Вихваляти твою хоробрість?
— Ян! — на мага прикрикнула одна з відьом. Вона була високою, з чорним волоссям. Зелені очі дивилися насторожено, а в тілі відчувалося напруга.
— Що Ян? — промовив маг, невдоволено глянувши на жінку. — Мало йому, що він забрав нашого сина, зробивши його своїм рабом? Ти, мабуть, забула, що він тепер служить цьому,— вказав пальцем на Максима.
Почулося тихе ремствування. Нечувана зухвалість чоловіка стурбувала натовп, адже тепер не уникнути його покарання.
Але Макс стояв мовчки, ніби сказане його не стосувалось.
«Так от, значить, як,— з гіркотою подумав він,— я й не підозрював, що його батьки бачать усе під таким кутом. І він мені нічого не говорив про це. І це вкотре доводить, що я не бачив далі свого носа».
— Дан не мій раб, — тихо заперечив Максим. — Він має право будь-якої хвилини піти, якщо забажає. Я знаю, що сам заробив для себе погану репутацію, але, сподіваюся, все ще можна виправити.
Всі приголомшено дивилися на свого регента і дивувалися: у ньому не було тієї зарозумілості, тієї гордині, як раніше. І ні в кого не було відповіді, що послужило таким змінам.
— Так ось, — Максим глибоко видихнув. — Мені потрібна ваша допомога. Інші чорнокнижниці готують напад, я це відчуваю, і мені потрібні союзники.
— Ти просиш нас?! — обурено вигукнув Ян. — Тисячі наших дітей загинули від рук Ади та її поплічниць, замучені на хресті для жертвоприношень, але ти й пальцем не ворухнув. А тепер ми потрібні тобі?
— Я розумію ваш гнів... — намагаючись підібрати слова, повільно промовив Максим, але різкий вигук перебив його.
— Ні! Не розумієш! — зі злістю крикнув Ян, свердлячи мага презирливим поглядом.
— Ян! — жінка смикнула мага за руку. — Припини!
— Що припини?! Хіба я не правий, Аксинья? — все більше розпалювався у своєму гніві чоловік. Він осудливо поглянув на жінку й знову повернувся до Макса.
— Ви маєте рацію,— промовив Максим. — І маєте право відмовити мені, але кілька тижнів тому сталося те, що перевернуло мої думки та світогляд. До нашого світу потрапило п'ятеро підлітків, згодом я відправив їх додому, окрім однієї дівчини. Вона тут, у місці, де вона в безпеці.
— А мій син? — раптом спитав Аксинья, злякано глянувши на Макса.
— Дан перебуває з нею, йому ніщо не загрожує, — поспішив заспокоїти Максим схвильовану жінку.
— Отже, ти хочеш, щоб ми добровільно пішли на смерть? — прямо запитав Ян, він був єдиним у ковені, хто не боявся Максима. Він завжди дивився йому прямо в очі та говорив усе, що думає, не боячись покарання. — А що ми з цього матимемо?
— Ян, — тихо обурилася Аксинья.
— Годі мене смикати! Я не боюся цього так званого мага! — Ян впритул підійшов до Макса і тицьнув пальцем йому в груди. — Він вміє тільки хвалитися, пускати пилюку в очі! Я бачу тебе наскрізь, зарозумілий і егоїстичний вискочка! Що ти вмієш, окрім як лякати інших своєю могутністю?! Не такий регент нам потрібний!
— Ось воно що,— посміхнувся Максим, відступаючи на кілька кроків. — А знаєте, що? Можливо ви праві. І не один ви так вважаєте. Та дівчина... вона... загалом, не має значення. Я готовий призначити вас регентом, якщо ви допоможете.
— Мене? — вперше Ян розгубився і здивовано глянув на мага. — Але я не це мав на увазі...
— Знаю, але, мабуть, це буде правильне рішення, — промовив Максим, згадавши Ольгу та їхню останню розмову. Він був грубий з нею, і йому було дуже важко. — Здається, я загрався у владу, і, схоже, я нічим не кращий за Аду...
Раптом почувся вибух, і потужна повітряна хвиля збила з ніг одразу декілька десятків відьом і магів. Почулися крики та стенання. Багатьох поранило, але більшість було миттєво вбито.
Максим в останню хвилину накрив собою Яна, і його засипало землею. Під рукою він намацав щось мокре. Він побачив пляму, яка швидко розтікалася травою, забарвлюючи її в бурий колір. Злякавшись, що поранений батько Дана, Максим скочив на ноги, щоб оглянути чоловіка і завмер від жаху. Поруч із ним лежала молода дівчина, широко розплющені очі дивилися в небо, весь одяг був просякнутий кров'ю, руки розкинуті в сторони, а на обличчі застигло невимовне страждання. Макс згадав Дару, йому треба було проти волі відправити її з Микитою, тоді вона була б жива.
Крики не вщухали та дзвоном відгукувалися в його вухах. Усюди панував хаос. Це було схоже на страшний сон: бура від крові трава, безліч спотворених тіл, над якими схилилися близькі та друзі, і стогін, стогін, який виймав всю душу, змушуючи холонути від жаху.
Максим помітив хлопця, що корчився на землі, але не встиг він підійти до нього, як нова хвиля накрила присутніх. Різко піднявшись на ноги, маг нарешті побачив тих, хто в одну мить знищили сотню життів.
Чорнокнижниці стояли за десять метрів від них, мовчки спостерігаючи за людськими муками.
Краєм ока Макс бачив, як встає Ян, як мчить на відьом і раптом обертається граційним оленем. До нього приєднався статний кінь, білий, з довгою і гладкою гривою. Все сталося, як у сповільненому кадрі. Кінь в останню секунду перегородив шлях оленю і відразу замертво впав на траву. З його шиї струменіла кров. Олень пронизливо закричав і знову перетворився на чоловіка. Він схилився над конем і тремтячими руками гладив його.
— Аксинья... Аксинья, — притиснувши її до себе, Ян важко дихав. Здавалося, йому тепер байдуже, що відбувається навколо.
Нелюдська лють захлеснула Макса, він послав до чаклунок вогняні кулі, і з величезним зусиллям, борючись із самим собою, спорудив над магами та відьмами прозорий циліндр. «Зараз не час вступати в битву, треба допомогти пораненим»,— подумав він.
Чорнокнижниці марно намагалися пробити броню, що спорудилася, і ні з чим покинули поле своїх руйнувань.
Маг провів їхні темні постаті важким поглядом. Він не збирався так залишати їх злочин. Не цього разу.
Коли Максим підійшов до Яна, той підняв на нього мокрі від сліз очі. Повільно вставши, він рішуче подивився на нього.
— Так ти кажеш, тобі потрібна допомога? — повільно промовив чоловік. — Можеш розраховувати на неї.
Максим мовчки кивнув, горло стисло від спазму, і він не міг сказати жодного слова.
«Таким батьком я пишався б»,— тільки й подумав Максим, потискуючи простягнуту руку.
* * *
Він повільно йшов знайомими місцями, намагаючись упорядкувати думки. Після атаки чаклунів Максим ухвалив рішення, яке далося йому нелегко. Він розумів, це кінець всьому, але якщо інакше не можна, значить, він змушений це зробити.
Підійшовши до місця жертвопринесення, маг на мить зупинився. Хрест, як і раніше, височів над рівниною, і Макс згадав, як зовсім недавно до нього була прикута Оля. Яка вона була виснажена та змучена. Він подумав про тих померлих кілька годин тому, і всередині нього зміцніла рішучість.
Прискоривши крок, він попрямував до групи чаклунок, які побачивши його стали щільною стіною і з напругою дивилися за його рухом.
Він зупинився й оглянув їхні чорні постаті. На мить йому здалося, що й одяг, і руки їх забруднені кров'ю. Струсивши з себе видіння, Макс сперся на виступаючий поруч камінь, щоб надати своїй позі невимушеності.
— Що тобі потрібно? — попереду вийшла статна брюнетка. Її очі вороже дивилися на мага, а поза говорила про готовність напасти будь-якої хвилини.
— Я прийшов з важливим повідомленням, — промовив Макс, зміряючи її зневажливим поглядом. — Ти, якщо не помиляюся, Ірма? Права рука Ади.
— Ближче до справи, — холодно промовила відьма.
— У мене є пропозиція, від якої важко відмовитися, — прямо сказав Макс.
— Треба ж, як цікаво,— уїдливо промовила Ірма.
— Я здаюся,— пропустивши повз вуха її тон, випалив маг.
Запанувала важка тиша. Ірма, примружившись, уважно розглядала Макса.
— У чому каверза? — повільно спитала вона.
— Ні в чому. Єдина умова, і я зійду з вашого шляху, — буденно відповів Максим.
«Ну от і все, зворотного ходу немає»,— подумав він. Однак по обличчях чаклунок було видно, що вони йому не вірять.
— Так все-таки умова, — посміхнулася Ірма та повільно підійшла до нього. — Я думала, тобі вистачить того, що я зробила.
— Ви даєте мені час, щоб відправити одну дівчину додому, після цього я відмовляюся від своїх сил, і у вас буде влада, якою так жадала Ада, — зчепивши долоні в кулаки, Максим з великим зусиллям намагався говорити якомога спокійніше. Вона знущалася й сміялася з нього, але йому не можна було зриватися.
— І все? — піднявши брови, поцікавилася відьма. — Так просто? А що з цього всього матимеш ти?
— Чисте сумління, — з тихою люттю промовив Максим, бажаючи стиснути руками відьомське горло.
Відьма посміхнулася й обмінялася поглядами з рештою чаклунок.
— Ми подумаємо,— схиливши голову набік, відповіла Ірма.
— Я б поквапився з відповіддю,— з викликом сказав Макс. — Часу обмаль.
— Хочеш сказати, що ти можеш передумати? — відьма зло посміхнулася. — Не у твоїх інтересах.
— Не думай, що тільки вам хочеться повернути собі владу, — Максим із задоволенням спостерігав, як посіріло від злості обличчя Ірми.
— Хто ще? — прошипіла вона, наблизивши своє обличчя до нього.
— Та тут куди не подивися, довкола претенденти в регенти,— глузливо промовив Максим.
— Чого мені буде вартувати прикінчити прямо зараз тебе, а потім твоє дівчисько? — відьма повернула руку і з силою смикнула нею.
Шию Макса обвила гнучка та довга рослина, розірвати яку не було сил. Вона обвилася навколо його горла і з кожною секундою затягувалася все тугіше і тугіше. Впавши на коліна і намагаючись відтягнути тугу рослину, маг з ненавистю глянув на відьму.
— Можеш зробити це прямо зараз, — прохрипів він. — Але на вас чекає помста з боку тих, хто втратив своїх близьких. Вам не вибачать підлий удар у спину, і сьогоднішня атака не пройде без відповіді. Думаєш... — сил говорити не було, він задихався, перед очима все пливло, а в голові стояв туман, — думаєш позбудешся мене, і все закінчиться? Ні... все тільки почнеться...
Ірма злісно смикнула руками, і пута, що стискали шию Макса, зникла. Він знесилено повалився на землю, хапаючи ротом повітря.
— Я приймаю твою умову, — зі сталевими нотками в голосі промовила відьма. — Але якщо ти щось задумав, я вб'ю дівчину на твоїх очах, катуючи її тіло по частинах.
За її словами Максим з силою стиснув траву, спокуса розірвати чаклунку була така велика, що по тілу пройшло тремтіння.
— Думаєш, я не бачу, що відбувається? — шепнула йому на вухо відьма. — У тебе є п'ять годин, що дуже шляхетно з мого боку. Чи не правда?
Піднявшись, Максим хиткою ходою пішов геть, відчуваючи спопеляючий погляд відьми. У ньому самому вирував такий гнів, що якби він міг матеріалізуватися, то не залишив би довкола живого місця.
Одне втішало його — Оля скоро буде вдома.
* * *
Коли маг з'явився на порозі вежі, йому здалося, що з того часу, як він залишив Ольгу тут, минула ціла вічність. Почуваючись винним перед нею, Максим побоювався, що дівчина не захоче навіть бачити його, але вона вдала, що нічого не сталося.
Але найважчим для Максима було дивитися Дану в очі, і він всіляко уникав його погляду. Він зі щемливою тугою розумів, що час неминуче наближає його друга до страшної звістки.
Якою буде реакція Дана, здогадатися було нескладно. І Макс не знав, що він робитиме. Що говорити і як взагалі поводитись у такій ситуації? Єдине, про що він знав, так це про те, що завжди звинувачуватиме себе за смерть Аксиньї.
Максим відчував, як сили його зникли, всередині, крім болю, нічого не залишилося, а замість душі була темрява.
Звичайно, Ольга та Дан помітили його стан, але на всі їхні розпитування він відповідав мовчанням чи односкладовою фразою.
Через деякий час з'явилась знайома огорожа, обвита диким виноградом. Пройшовши крізь неї, компанія опинилася перед воротами, якими повільно проходили люди.
Дан кинув на Макса здивований погляд.
— Що це означає? — спитав він, вдивляючись у натовп.
— Довго розповідати, — відсторонено відповів Максим — Йдемо.
Коли вони підійшли ближче, Дан побачив свого батька, який допомагав перейти через відкритий портал та стежив, щоб у черзі був порядок.
— Що ти тут робиш?! — Дан схопив батька за сорочку і відвів убік.
— Дан, хлопчику мій,— Ян рвучко обійняв сина, після чого, відсторонивши від себе, уважно оглянув його. Як давно він не бачив сина і тепер шкодував, що був таким упертим і не зробив першого кроку до примирення.
— Все гаразд? — батькова ніжність стривожила Дана. Батько взагалі рідко виявляв свої почуття, а після того, як він став допомагати Максу, зовсім перестав звертати на нього увагу.
— Мені так шкода, — очі чоловіка заблищали від сліз. — Так шкода, що стільки часу ми не спілкувалися. Я вважав, що ти нас зрадив... Чи зможеш ти пробачити мені?
— Я ніколи не тримав на тебе образи,— Дан із подивом спостерігав за батьком, за натовпом магів і відьом, що чинно переходили через портал, і намагався зрозуміти, що відбувається.
— У нас мало часу,— подав голос Максим. — Потрібно поспішати.
— Ти поясниш, зрештою, в чому річ? — обурено промовив Дан, свердливши мага поглядом.
— Тут небезпечно, після нападу чорнокнижниць багато загиблих, не можна допустити, щоб усе повторилося,— відповів за Макса Ян.
— Напад чаклунок?! — хвиля тривоги захлиснула його, і Дан вп'явся поглядом у натовп.
— Максим тобі не розповів? — розгублено промовив чоловік.
— Та з нього слова не витягнеш! — промовила Ольга, яка мовчала до цього.
— Отже, був напад?! Знову?! Чому ти нічого не сказав? — осудливо вигукнув Дан.
— Це щось змінило б? — стомлено поцікавився Макс.
— Ти невиправний... — гірко сказала Ольга.
— Де мама? Вона вже перейшла портал? — спитав Дан, знайомої постаті серед людей, що проходили через ворота, він не бачив.
Повисла мовчанка, Макс і Ян перезирнулись.
— Чому ви мовчите?! — Дан почав втрачати терпіння. Навколо відбувалося щось дивне і тривожне, але ніхто нічого не пояснював.
— Твоя мама.... — Ян стиснув синове плече і виразно глянув на нього. Проговорити «померла» він не міг.
— Як? — занепалим голосом промовив Дан, здогадавшись про найстрашніше, що могло статися, і всередині все похололо. — Як ти міг допустити це?! — Дан відштовхнув батькову руку і відхитнувся від Яна, як від прокаженого.
— Все сталося дуже швидко, — з болем у голосі промовив Ян. — Я не встиг...
— Не встиг?! — в очах Дана стояли сльози. — А де був ти?! — він різко розвернувся до Макса. — Теж не встиг?!
— Дан, — Максим чудово розумів його почуття, і йому було дуже важко від того, що немає можливості допомогти єдиному другу. — Мені дуже шкода.
— Ненавиджу вас! Тебе особливо! — Дан штовхнув Макса в груди. — Стільки років я був поряд, допомагаючи тобі у всьому! А ти навіть не зміг захистити мою матір! Ти...
— Не кажи те, про що шкодуватимеш, — спокійно промовив Макс, хоча всередині все розривалося. Не встиг... чому? Як так сталося, що він нічого не зміг зробити?
«Це моя вина, і тільки моя»,— з гіркотою подумав він.
— Ненавиджу! — Дан побіг уперед, потім раптом зупинився і, піднявши камінь, шбурнув його в далечінь. Осівши на землю, він закричав так, що сколихнулося повітря. Це був крик пораненого звіра, крик такого розпачу та болю, що, здавалося, він розірве душу і тіло навпіл.
Максим тихо підійшов до нього і поклав руку на плече. Дан не ворухнувся, лише судомно зітхнув. До них підійшла Ольга і, сівши поруч із Даном, уткнулася йому в плече. Слів не було, просто хотілося плакати разом із ним.
Всі троє мовчали, а за ними, як ні в чому не бувало, відьми та маги переходили портал. Лише на мить зупиняючись, вони співчутливо поглядали у бік трійці.
— Тобі треба повертатися,— тихо промовив Дан, глянувши на дівчину. Мовчання стало таким важким, майже відчутним, але він здивувався, як зміг промовити ці кілька слів.
— Може, мені варто затриматися... — невпевнено запропонувала Оля.
— Про це не може бути мови, — похитавши головою, осиплим від крику голосом промовив Дан.
— Але... я не хочу залишати тобі в такому стані,— Ольга глянула на Максима, він стояв із відчуженим виразом на обличчі, а очі підозріло блищали.
— Я справлюся, просто... йди,— він допоміг їй підвестися з землі.
— Дякую тобі за все, — Ольга міцно обійняла Дана. — Бережи себе.
— Прощавай, — коротко промовив Дан і, знову сівши на траву, спрямував погляд удалечінь.
Ольга відчула, як Максим обережно взяв її за руку. Повернувшись до нього, Оля стиснула у відповідь його долоню. Вони повільно підійшли до воріт, поряд з якими стояв Ян.
– Ви в порядку? — тихо спитала Ольга.
— Ні, я мертвий,— одними губами відповів чоловік. Його погляд був спрямований на фігуру сина, що виднілася вдалині.
— Треба поспішати,— нагадав Максим, підвівши Ольгу до порталу.
— Максим, — дівчина подивилася на Яна, він так і стояв, байдужий до того, що відбувається. — йому потрібно допомогти.
— Слухай, — маг легенько труснув її за плечі, — я про все подбаю.
— А ти? — Ольга вдруге зрозуміла, як їй не хочеться йти. Кілька тижнів тому вона найбільше на світі хотіла піти з цього місця, а тепер їй хотілося відтягнути час, щоб побути поруч із Максимом. Допомогти Дану та Яну пережити їхнє горе, допомогти здолати чаклунок, хоч не знала, як. Але найбільше їй хотілося обійняти цього колись самозакоханого і цинічного мага і втратити рахунок годинам.
— Що зі мною буде, — на обличчі заграла самовдоволена посмішка.
— Я серйозно,— насупилась дівчина.
— Все буде добре, — він узяв у долоні її обличчя. — Скоро все закінчиться.
— Ходімо зі мною, — Оля стиснула руками плащ Макса і з благанням глянула на нього.
Він зробив ще один крок до неї та виявився зовсім поряд. Оля відчула його тепле дихання. У грудях боляче стислося. Максимові очі невідривно дивилися на її власні. І вона не хотіла їх відводити. Він торкнувся рукою її обличчя. Так легко і ніжно, ніби боявся нашкодити дівчині лише своїм дотиком. А потім трохи нахилився. Дуже повільно. Оля заплющила очі й цієї миті відчула його цілунок на своїх вустах. Серед цього хаосу, страху та болю їй стало спокійно, як ніколи. Все зникло. І якби тільки годину можна було зупинити... Вона міцніше притулилася до Максима, він міцно обійняв її та, поцілувавши в лоба, тихо промовив, лиш стримуючись, щоб не піти за нею:
— Спробуй забути все, як страшний сон.
— Не зможу, — тихим, наче шерхіт листя голосом, промовила дівчина. Його поцілунок просто приголомшив її. І водночас це були настільки чарівні відчуття, що вона не могла порівняти їх ні з чим. Це було подібно до вулкана, який довгий час спав і раптом спалахнув яскравою і гарячою лавою. І коли до неї дійшли останні слова, вона не змогла стримати сльози. — Надто пізно... надто багато всього трапилося, щоб забути, — з розпачем запротестувала дівчина.
— Прошу тебе, — в його очах відбився біль, і він пошкодував про сказані ним слова. Витерши сльози, що котилися по її обличчю, маг міцно притягнув Ольгу до себе і знову поцілував, висловивши цим весь свій відчай. Дівчина ледь торкнулася руками його плечей та відповіла на поцілунок. Відчуття того, що вона більше не побачить його, було нестерпним. Як же хотілося не послухатись і залишитися тут, з ним.
Його гарячі вуста ввібрали її солоні сльози, від чого поцілунок вийшов гірко-солодким.
— Тобі час,— тихо промовив Максим.
— Будь обережним, — попросила Оля і повільно попрямувала до притягуючої синяви порталу. Трохи зволікаючи, вона обернулася і подивилася на Максима, намагаючись запам'ятати його образ.
«Шкода спогади не можна закупорити в пляшку, тоді він завжди був би поруч»,— подумала дівчина, простягнувши руку, торкнулася дзеркальної гладі, на дотик вона була холодною і в'язкою. Зітхнувши, Ольга увійшла до порталу, і мерехтлива синь поглинула її.
* * *
Оля давно зникла, а він все стояв та невидимим поглядом дивився, як у воротах зникають останні відьми. Тепер усередині була чорна порожнеча, фарби потьмяніли й стало нестерпно самотньо.
«Заради чого я живий увесь цей час? Заради помсти? І що вона мені принесла? Батько мав рацію, по-своєму... помста не дає обіцяного заспокоєння, і я, схоже, програв. Я втратив щось більше»,— він гірко шкодував, що не пішов тоді з батьком. Там, в іншому світі, на нього чекало б щастя, а тут тільки біль і самотність, хоча ще трохи — зникне і це.
— Ти заплатиш за це! — розлючений вигук увірвався в його думки. Озирнувшись, Максим побачив групу чаклунок на чолі з Ірмою.
— А ти думала, я просто так віддам тобі на поталу невинних людей? — Максим з нетерпінням чекав їхньої появи. Нарешті все закінчиться.
— Не чіпайте його! — здавалося, Ян більше ніколи не промовить жодного слова. Весь цей час він стояв на місці, і ніщо не могло зрушити його. Але поява тих, хто забрав у нього кохану, пробудили від заціпеніння та наповнили його силою. — Ви більше нікого не вб'єте!
— А як щодо тебе? — Ірма скривила рота в усмішці й, примружившись, підняла руку.
— Ян! — Маг підскочив до чоловіка, намагаючись прикрити його, але було пізно, він обм'як у його руках, — Ян!
Раптом на відьом налетів ворон. Він з розлюченістю клював їх, одна відразу втратила око і, прикривши обличчя руками, впала на землю. Птах махав крилами, чіплявся кігтями у волосся і в одяг, маневруючи між спалахами вогняних та електричних куль. То був Дан, і його вже нічого не могло зупинити. Таку лють Макс бачив уперше.
— Зупинись! Дане, припини! Вони тебе вб'ють! Дан! — виявивши, що марно вмовляти до його розуму, Максим виставив долоню вгору і сіпнувши рукою, перетягнув до себе ворона. Птах тріпотів крилами у його руках, намагаючись вирватися, але маг міцно стиснув його. Максим дивився воронові в очі й бачив перед собою Дана — єдиного друга, який робив для нього все, і тепер він уже повинен врятувати його.
— Ти ненавидиш мене, я знаю, але я повинен це зробити. Я багатьох втратив і тебе втрачати не хочу. Прийми колишній вигляд і йди, — але коли маг відпустив птаха, той знову кинувся на чорнокнижниць
Спалах яскравого світла, і ворон, перекинувшись, упав на землю. Але через мить отямившись, ворон злетів і впав на голову Ірми, вп'явшись дзьобом їй у скроню. Інші намагалися відігнати ворона, але він невідривно роздирав до крові плоть ненависної йому відьми.
Раптом порив вітру підхопив ворона і поніс його вбік від чаклунок. Судомно змахуючи крилами та намагаючись вирівняти свій політ, він влетів у портал і перш ніж той закрився, зник у ньому.
— Тепер ми віч-на-віч,— тихо промовив Максим.
— Значить, хай переможе найсильніший,— самовпевнено посміхнулася Ірма. З рани стікала кров, але відьма не звертала на це уваги.
Десь позаду стогнала поранена чаклунка, прикриваючи долонями обличчя, але ніхто не поспішав їй допомогти. Вся увага була прикута до мага, що стояв навпроти.
— Не цього разу, — він підійшов впритул до відьми. — Тут і зараз не буде ні переможців, ні переможених. Все скінчено. Тут і зараз.
*Ardeat omne quod putrescit. Mundus sanguine perfusus non est mundus, sed infernus
— Що? — в очах Ірми вперше майнув страх.
**—Te dico, sol et luna, terra et caelum! Ad omnia animantia appello! emunda mundum a dolore et a malo! Semen eius pereat in eternum! — голосніше проговорил Макс.
— Що ти робиш?! — змахнувши рукою, чаклунка хотіла зупинити мага, але похитнулася.
Це тремтіла земля, в одну мить по ній розійшлися глибокі тріщини. Великий шар землі розколовся, і чорнокнижниці впали в безмірну прірву, їхній крик поглинув сильний вітер, який наростав з кожною секундою, і ось він став такої сили, що міг вирвати дерево з коренем. Земля, що розверзлася, пил, вітер, темні тіні стражників — здавалося, Максима все це не стосується, він міцно стояв на ногах, знову і знову промовляючи заклинання. Сили були закінчені, але він не міг дозволити собі зупинитися. Він уперше відчув на губах солонуватий присмак крові, вперше відчув, як енергія йде, витікає по краплині, наче вода.
Присівши на землю, маг дістав із кишені чорний, блискучий камінь. Втиснувши його в землю, Макс доторкнувся до каменя руками й знову прошепотів заклинання. Стовп засліплюючого світла спалахнув вгору, на секунду стало темно, і тут пролунав вибух.
Останнє, що він бачив, це вмираюче сонце в себе над головою, після чого все знову занурилося в темряву.
* * *
Давним-давно існував світ, який був одночасно далекий і близький. Світ, у якому жили відьми та маги. Сотні ковенів, у яких існували свої правила та закони. Кожним окремим ковеном правил свій регент.
Якось прийшов у цей світ маг, який був помилкою, але хіба може бути помилкою той, хто народився у коханні?
Він захотів об'єднати всі ковени в одну громаду, але не всі були задоволені цим рішенням.
Жага влади губить кожного, а якщо це відьма, тоді чекати біди.
Колись давно існував світ, гарний, незвичайний, чарівний. А залишився лише попіл.
Останній із магічного світу лежав у його руїнах, стискаючи чорний камінь у руках — знак перемоги над жадібністю, ненавистю та жорстокістю.
*Хай згорить усе, що гниє. Світ, залитий кров'ю, не світ, а пекло.
**Я кажу вам, сонце і місяць, земля і небо! Звертаюся до всього живого! Очистіть світ від болю і зла! Нехай навіки згине його насіння!