Особняк, зроблений з темно— синього каменю, поблизу виглядав ще зловісніше (особливо з чотирма статуетками горгулій, дві з яких були наче «втиснуті» в стіни з боків від величезних дверей часів середньовіччя, а дві інші розташувалися на чорній черепиці даху). У великі вікна неможливо було заглянути, бо зсередини вони були затягнуті фіранками. Колони обвивав плющ, який, здавалося, навіть зараз повільно розповзався по залізним поручням паркану, що оточував будинок.
Раптом почулося гучне каркання, що змусило друзів підскочити на місці. Подивившись на дах особняка, вони побачили мокрого і щуплого ворона, що ходив туди— сюди та не відривав свого немиготливого погляду від компанії. Він повторив свій «клич» ще двічі, і двері, в які тільки збирався постукати Микита, відчинилися самі собою. Птах зірвався з даху і першим влетів у будинок, що дуже вразило друзів. Але вибору не було, залишалося лише піти за ним.
«Який моторошний вигляд. Віка мала рацію, не слід було сюди йти»,— подумала Ліза, стиснувши руку Ані.
— Навіщо ми взагалі за ним пішли? — пробурмотіла собі під ніс дівчина.
— Тому, що ми друзі? — пошепки припустив Микита.
— Точно,— іронічно посміхнулася Аня,— друзі.
Обережно переступивши поріг особняка, вони побачили простору вітальню. Перше, що вони помітили — це ворон, який сидів на маленькому стільчику. Стільчик був обгорнутий шовком і розташовувався навпроти великого каміна, у якого своєю чергою, був заблокований шлях до вогню (його перегороджували грати). Розглядаючи кімнату, друзі виявили, що вздовж стін тяглися полиці у висоту від підлоги до стелі. Вони були заставлені великими й маленькими, товстими й пошарпаними вже запиленими книгами й такими ж пожовклими сувоями. Камін і свічники, встановлені на стінах між шафами, настільки добре висвітлювали велику кімнату, що кришталева люстра, схожа на величезну квітку тонкої роботи, прикрашену смарагдами та самоцвітами, здавалося, була тут лише для краси.. Для компанії було загадкою те, як це важкі з чорного оксамиту фіранки не спалахують від такої тісної взаємодії з вогнем.
Друзі здивовано розглядали все це, в результаті навіть виявилося, що полиці з книгами мають кінець, а стіни темно— зеленого коліру. Ліза акуратно ступила на білий і неймовірно м'який килим, на якому згорнулося в клубок кошеня, одночасно притулившись до ніжки старого письмового столу з червоного дерева. Стіл був аваленим тими ж книжками, рукописами й трохи замареним чорнилом, що приховував шар пилу.
Пил ... Ось чого тут було «від душі». Ольга, не витримавши, чхнула і несподівано для себе плюхнулася на невеликий диванчик з того ж червоного дерева, він був неймовірно м'який і з вигнутими ніжками, підлокітниками.
— Будь здорова, — почувся глузливий голос.
Друзі почали озиратися, але нікого не побачили. Пронизливо каркнувши, ворон полетів до одного з кутів, не освітлених свічками. За мить звідти вийшла висока тінь, наче відокремилася від стіни. Всі напружили увагу та зір в очікуванні. Таємничою постаттю виявився чоловік у мантії.
Він був високий і худорлявий, на вигляд не старше двадцяти п'яти років. Обличчя було блідим, щоки запалими, губи тонко окреслені, дещо кривуватий ніс, і очі, схожі на бездонну криницю — каламутні, позбавлені життєвого блиску. Темне волосся, доходячи до плечей, вилося; бурштинові відблиски, ковзаючи по струменях, разом з тим відтіняли зайву блідість незнайомця.
— Ви хто? — насторожено запитав Микита, інстинктивно загородивши дівчат собою.
— Це я у вас повинен запитати, — їдко посміхнувся незнайомець. На його плечі сидів все той же птах. Чоловік провів пальцями по його крилах і, повернувшись до компанії пильно глянув на них. Його погляд зупинився на Олі. Довго вивчаючи дівчину, він підійшов до неї.
— Так хто ви такі й що ви тут робите? — спитав він, наблизивши своє обличчя до неї.
— Ми не знаємо, як потрапили сюди, — у дівчини від його погляду мороз пробіг шкірою. Вона втиснулася в сидіння, невідривно дивлячись у його гіпнотичні очі.
— Це вже цікаво, — примружився незнайомець. — Якщо зважити на ту обставину, що в цей світ потрапити неможливо.
— Ми самі нічого не розуміємо. Де ми? І найголовніше: як нам вибратися? — спитала Аня, тихо чхнувши, від пилюки у неї саднило горло, і дуже хотілося пити.
— Мені доведеться вас розчарувати, звідси неможливо вибратися, — промовив незнайомець, зупиняючи свій чіпкий погляд на кожному з присутніх.
— Що?! — Оля схопилася на ноги. — Не може бути! Якщо є вхід — є і вихід!
— Мені краще знати, — незнайомець похитав головою, — я дуже добре знаю це місце.
— Я не вірю вам! Вихід має бути! — Оля рішуче попрямувала до дверей, але та з гучним стукотом закрилася прямо перед ії носом.
Дівчина обернулася і від жаху зблідла. Незнайомець стояв поруч із нею. Взявши її за підборіддя, він зловтішно посміхнувся.
— Я ж сказав... його немає, — схопивши її, він потяг дівчину назад до кімнати.
— Відпусти! — накинувся на нього Микита, але одразу ж відлетів убік. Від різкого болю в плечі він замружився і не міг поворухнутися.
— Микита! Ти цілий? З тобою все гаразд? — до хлопця підбігла Ліза і допомогла підвестися.
— Все добре, — скривився хлопець і злісно глянув на незнайомця.
— Хочу повідомити вас,— промовив чоловік, тихим, зловісним голосом,— намагатися зупинити мене небезпечно для життя. Я маг, могутній чаклун, тягатися з яким вам, простим смертним, просто не під силу. Раджу вам двічі подумати, перш ніж щось робити. Звідси немає виходу, сюди є тільки вхід, та і його дуже важко знайти. Не знаю, як ви потрапили сюди, але вибратися звідси вам буде дуже складно, майже нереально. Цей світ не такий, як ваш. Якщо ви хочете залишитися живими, ви повинні слухати мене.
— Де ми? — знову повторила своє запитання Оля, не збираючись так просто здаватися.
— У моєму світі, — посміхнувся незнайомець. Ворон на його плечі змахнув крилами, наче підтверджуючи сказані слова.
— І як ми маємо це розуміти?! — із викликом запитав Микита, готовий знову накинутися на нього.
— Занадто багато питань. Ви мене втомили, — чоловік підняв руку, і друзі один за одним звалилися на підлогу, занурившись у глибокий сон,
— Ну що, Дан, — звернувся він до ворона, — нехай вони поки що перепочинуть тут, а потім ми вирішимо, що з ними робити.
Ворон голосно каркнув, незнайомець усміхнувся. Затримав свій погляд на сплячій Олі та зник там же, звідки й з'явився.
Кімнату поглинула темрява, лише проблиски блискавки освітлювали п'ять нерухомих тіл.