Падіння, що зайняло частку секунди, було пом'якшене замшілим настилом печери. Очі, несучи на собі відбиток весняного сонця, що знаходилося в зеніті та залишилося за межею хиткої реальності, зараз відмовлялися розпізнати те, що знаходилося на відстані витягнутої руки. Повітря, бувши спертим, віддавало вогкістю і гниллю, заповнивши собою легені, тим самим ускладнивши дихання. Дівчина, губи якої вже пересохли та злиплися, не даючи прочистити горло, почала озиратися на всі боки, шукаючи поглядом своїх друзів.
Зробивши чергову спробу озирнутися, Ліза подалася вперед. Рухи дівчини були невпевненими, ослаблими. Тим часом обриси місця з кожною секундою ставали дедалі чіткішими. Тунель, мулисті стіни якого сходилися під кутом у дев'яносто градусів, утворюючи тим самим своєрідний купол, здавалося, не мав кінця. Світло, бувши природним і явно недостатнім для освітлення, було схоже на сотні мерехтливих на викривлених поверхнях склепінь вогників — бурштинових намистин.
У Лізи потемніло в очах, і вона провалилася в глибоку безодню. Несвідомий стан тривав недовго, і, розплющивши очі, дівчина відчула під собою слабке ворушіння. Ліза не відразу зрозуміла, що лежить на комусь зі своїх друзів, мабуть, на останньому впалому. Вставши на ноги, дівчина допомогла піднятися решті.
— Де ми?! О, яке дивне відчуття... — Ліза схопилася за голову, відчувши запаморочення.
— Це на всіх нас так подіяло переміщення: тіло оніміло, мозок відключився, як у людей під наркозом, — буденним голосом пояснив Микита.
— Не треба тут вдавати розумного. Через тебе ми тут, — слабким голосом промовила Аня, намагаючись вгамувати тремтіння, що наростало.
— Послухайте! — Ліза хотіла сказати, що зараз не час з'ясовувати стосунки, але замовкла на півслові. Вона помітила, що все довкола змінилося. Щойно вони перебували в печері, але зараз навколо них височив ліс, темний і густий. На небі було сяйво, дуже схоже на північне, тільки воно виглядало якимось дивним. Здавалося, що відблиски, які грали всіма кольорами веселки, наближаються до них. Гілки дерев, перебуваючи практично в постійному русі, намагалися торкнутися одного з них. І якщо прислухатися, можна було почути, як ці дерев'яні істоти видавали нікому незрозумілі звуки, наче перемовлялись між собою.
Недалеко виднілося болото, правда, якесь своєрідне, бо ця в'язка, липка гуща, як видно було здалеку, булькотіла, наче підгорілий суп. З її надр постійно вискакували великі бульбашки, лопаючись, вони видавали гучний звук.
— Ви це теж бачите? — Ліза відчайдушно намагалася зрозуміти, що відбувається. — Печера! Щойно ми всі були у печері! А тепер ... Тепер на неї немає навіть натяку!
— Круто так?! — здавалося, нічим не засмучений хлопець сяяв від захоплення, з цікавістю розглядаючи все довкола.
— Ти серйозно?! — обурено прошепотіла Оля. Гидкий, липкий страх проникав у кожну клітину її тіла. Їй вдалося великим зусиллям не показати іншим, що вона налякана.
— Вони... рухаються... — з жахом промовила Віка. Округливши очі, дівчина невідривно дивилася на дерева, що міняли своє місце розташування.
— Тікайте! — скомандувала Оля, схопивши Віку та Лізу за руки й стрімко потягнувши їх уперед. Через деякий час вона озирнулася, щоб переконатися, що Микита та Аня слідують за ними.
Бігти було важко, здавалося, кінця і краю не буде страшному лісу, який, можливо, зовсім і не був лісом: дерева, наче живі чудовиська, хапали їх, роздираючи їхній одяг на шматки.
— Я не можу більше, — прошепотіла Віка, повалившись на землю і важко дихаючи.
— Нам треба вибратися звідси! — із розпачем крикнула Оля, намагаючись підняти подругу.
— Як?! Ми не знаємо де ми! — вигукнула Аня, невдоволено зиркаючи на Микиту, якому їхній виснажливий біг не завдав ніякого дискомфорту.
— Дівчата, головне — спокій, ми виберемося, — промовив Микита, намагаючись не піддаватися паніці.
— Замовкни! — прошипіла Аня, запустивши в хлопця всохлою віткою, що валявся в неї під ногами. — Якби ти не пішов за тим м'ячем, нас би тут не було!
— Так! Не вистачало нам ще посваритися, ми повинні триматися разом,— зауважила Оля, допомагаючи Вікі підвестися на ноги.
— Так, вірно. Микита, Аня, годі сваритися,— скривилася Ліза. Їхня суперечка зараз дратувала більше, ніж будь — коли.
— Дивіться! — прошепотіла Віка, показуючи рукою кудись уперед.
Усі простежили за нею. Попереду ліс повністю змінився. Дерева були пронизані тисячами маленьких вогників, які освітлювали дорогу. На небі повільно зійшов великий круглий місяць.
— Очманіти можна, — промовила Аня, забувши, що кілька хвилин тому готова була вибухнути від гніву.
— Не знаю, куди ми потрапили, але це місце одночасно лякає і зачаровує,— погодилася з подругою Оля. Несподівано страх змінився здивуванням та захопленням.
— Цікаво, що там далі? І чи є кінець цього лісу? — спитав Микита, хоча знав, що відповіді не отримає. Він примирливо глянув на Аню.
— Тепер ми це перевіримо, — підморгнула йому дівчина, остаточно забувши про сварку.
— А може не треба? — перелякано сказала Віка, інстинктивно задкуючи назад.
— Ми повинні знайти спосіб вибратися звідси, — твердо заявила Оля.
Компанія знову вирушила в дорогу. Йшли вони дуже довго і вже зневірилися вибратися з лісу, як він зник так само несподівано, як і з'явився. Тепер перед компанією повстав величезний особняк, з колонами та залізними воротами.
Раптом спалахнула блискавка, і загуркотів грім. Віка від несподіванки скрикнула і притулилася до Олі.
— Містика якась, — прошепотіла вона, обійнявши за плечі перелякану дівчину.
Гуркіт грому знову підірвав тишу, і з неба важкими краплями пішов дощ.
— Нічого містичного, звичайний дощ, — усміхнувся Микита, підставляючи руки холодним краплям. — Які ж ви полохливі.
— Ой, помовчав би краще, — незлостиво огризнулася Аня, прикриваючи Лізу від дощу.
— І що тепер? — тихо поцікавилася Ліза. Їй захотілося опинитись у своєму теплому ліжку, виявивши, що все це страшний сон.
— Підемо до особняка, може, нас пустять і пояснять, де ми,— промовила Оля, повільно підходячи до воріт.
— А якщо там небезпечно? — Віка вчепилася в її руку, намагаючись зупинити.
— У нас немає іншого виходу, — видихнула дівчина. Серце билося часто й швидко. Страх знову повернувся.
«Я маю бути сильною,— стала подумки вмовляти себе дівчина. — Що б зі мною не сталося, я зобов'язана спробувати врятувати своїх друзів».
Наблизившись до особняка, компанія приготувалися зустріти все, що завгодно, якщо це допоможе вибратися з дивного місця.