— ......Я справді була як жебрачка, — слабко усвідомлювала я, озираючись на минуле.
Можливо, і справді набагато краще було бути "підставною принцесою", а не тією, ким я колись була.
— Навіть не згадуй, це все у минулому.
Я підхопилася з ліжка. У такі моменти мені треба було рухатись. Якщо я залишатимусь на місці, це лише занурить мене у похмурі думки.
Я накинула шаль і вийшла з кімнати, зібравшись на прогулянку.
Якраз тоді, коли я йшла коридором до сходів, пролунав чийсь голос.
— ......Леді.
Я випадково зіткнулася з дворецьким, який спускався з верхнього поверху.
— Куди Ви йдете? — з подивом запитав він.
— На вулицю.
— Ви збираєтеся на Східний пагорб, подивитись на феєрверк?
— ......Східний пагорб? — запитала я, бо не одразу згадала, де це було.
Невеликий пагорб, куди мене недавно відвів Деррік.
Щороку в останній день фестивалю Пенелопа, мабуть, ходила дивитися феєрверк. Я дізналася, чому герцог поставив таке запитання за вечерею.
— Ні.
Я відразу похитала головою. Я не була настільки романтичною, аби пройти всю дорогу вверх лише для того, щоб побачити феєрверки.
— Тоді куди......
— Мені нудно.
Обличчя дворецького розгублено скуйовджилось. Можливо, було доволі незвично бачити, як така незріла дівчина, що до цього була такою передбачуваною у своїх діях, раптово змінила свою поведінку.
Але це не мало значення. Лиходійка неодмінно буде діяти за примхою.
— Щоб відсвяткувати перемогу, фінал цього фестивалю буде набагато масштабнішим, ніж торік...... Феєрверки будуть всюди.
Я не знала, чому дворецький затримує мене і розповідає це. Було дуже незручно зустрітися з ним після того, що сталося на вечері раніше.
— Добре, тоді......
Я пройшла повз нього.
— Леді Пенелопо.
Від того, щоб спуститись сходами, мене знов зупинив наполегливий голос.
— ......Що?
Я вже спустилась на кілька сходинок, але зупинилась й озирнулася на нього. Старий дворецький якийсь час вагався перед тим, як відкрити рота.
— ......Я прибирав на горищі за наказом Його Милості.
— ......
— Я йшов до Вас, аби це сказати.
— До мене?
Мені було цікаво, чому дворецький заговорив про це. Прохід на горище був аж у кінці коридору третього поверху, тому я ніколи там не була.
— Чому?
— ......Ви часто туди підіймалися раніше, чи не так? Коли леді вперше опинилась у герцогстві, то полюбляла дивитись на феєрверки саме з горища.
— ......
— Його Милість, ймовірно, сказав мені прибрати горище, тому що пам'ятав про це.
— Що ти маєш на увазі, Пеннеле, — я холодно обірвала його, а потім з сарказмом продовжила. — Я точно не у тому становищі, де можу піднятись туди, навіть якщо захочу. Завдяки комусь, хто почувався незручно через те, що я часто туди підіймалася, третій поверх був закритий і я не могла бути й поблизу горища.
— ......
Пеннел закрив рота.
Я б зазвичай не була такою агресивною, але дворецький спіймав мене у поганий час. Якраз коли я намагалась вгамувати свій гнів через дивну ситуацію, що збігалася з моїм минулим.
На лобі дворецького з'явилися глибокі зморшки.
— ......Місіс Донну негайно звільнили. Леді.
Він знову обережно відкрив рота з похмурим поглядом.
— Його Милість настільки розлютився, що її вигнали лише у тому, що на ній було, не виплативши і копійки.
— ......
— Для цієї жінки не існує гіршого покарання. Вона довго працювала на це герцогство, та через її зарозумілість статус її сім'ї пав і вона наробила багато ворогів.
Від несподіваної новини я широко розплющила очі. Пеннел спокійно продовжував.
— Майстер Деррік виступив і спалив її трудові контракти та рекомендаційні листи, тому вона не зможе знайти роботу серед дворянських родин.
— Тож? Я їм маю вдячна бути? — я кліпнула очима і запитала холодним тоном у відповідь.
Це було трохи дивно, але це було не зовсім тим, що я хотіла почути. Чому ви не зробили нічого раніше, перед тим як все стало настільки погано?
"Що з цими пізніми заходами? Коли Емілі годувала мене тухлятиною, я лише залякала її та жила спокійно."
Згадавши Дерріка у той час, я відчула себе ще жалюгідніше. Вже пізно.
— Ти не повинен давати мені ключ. Це все одно не моє горище.
— Його Милість був розбитий тим, що сьогодні сталося. Здається, він турбується, що Ви недоїдаєте.
То що ти хочеш, щоб я зробила? Стримавши слова, що наповнювали моє горло, я з силою підняла кутики рота.
— Якщо я зараз піду до обідньої зали й поїм, чи почуватиметься мій батько краще?
— Леді.
Тоді......
— Те, що сталося сьогодні — моя провина.
......Дворецький раптом глибоко вклонився переді мною. Я вилупила очі.
— Моя найбільша вина полягає в тому, що я не зміг віддано підтримувати леді під приводом своєї зайнятості. Якщо Ви покараєте мене за мою зухвалість, я прийму це мовчки.
— ......
— Але, будь ласка, леді...... Чи можете Ви прийняти щирість Його Милості?
Я різко глянула на дворецького, що схилився переді мною.
— Після того, як Ви покинули обідню залу, Його Милість багато думав, що зробити, аби леді почувалась краще. Потім він згадав, що Вам подобалося ходити на горище, коли Ви були малі. Ви ж знаєте, він рідко відкликає свої накази.
Те, що сказав дворецький, було правдою.
Минуло вже шість років, як він замкнув усі двері на третьому поверсі й заборонив Пенелопі заходити туди через невеликий переполох, який стався незабаром після того, як її удочерили.
Але тепер він хотів відкликати наказ. Напевно, його дуже шокувало бачити, як його прийомна донька, над якою знущались, показує своє розбите серце.
Дворецький зі сподіванням нахилився ближче, побачивши мене, бездумну і мовчазну.
— Його Милість особисто відкрив третій поверх і попросив, щоб горище облаштували за Вашими смаками. Тож, леді, будь ласка......
— ......
Я похмуро подивилася на дворецького, не відповідаючи.
Якби зараз тут була не я, а справжня Пенелопа, вона була б така щаслива.
Одну людину, що очолювала знущання над нею, звільнили, і це привернуло увагу родини до її ситуації. Наскільки приємно б це було для минулої володарки цього тіла, якої мені було так шкода?
Але......
Вже пізно.
Я не Пенелопа.
Чому ви хоча б раз не зробили цього для неї до того, як я потрапила в це тіло? Якщо б ви це зробили, то, на відміну від мене, ця безглузда, жалюгідна дівчинка пробачила б вам все.
"Занадто пізно."
У цей момент зіниці дворецького, які бачили моє обличчя, спотворене у горі, розширилися.
— Ох, леді?
Зніяковілий чоловік стояв, повний печалі.
— ......Так. Як я можу ігнорувати щирість мого батька?
Пеннел швидко глянув на моє обличчя, здивований раптовою зміною.
— Я якраз збиралася пройтися, тож було б непогано заглянути туди. Я давно там не була.
Пеннел виглядав так, ніби був готовий розплакатись. Я швидко повернула вираз обличчя до звичної зарозумілості Пенелопи і сказала:
— Відведи мене на горище.
***
Не здавалось, що герцог повністю відкрив третій поверх. Перетинаючи коридор, я побачила дві великі двері, наглухо зачинені ланцюгом.
"Це ж кімната головної героїні, чи не так?"
Кімната Пенелопи була досить непоганою, але, зважаючи на розмір дверей, кімната головної героїні була більше. Це точно не мало бути образливим чи засмучуючим.
"Бо як можна однаково ставитись до справжньої доньки та прийомної? Кожен повинен знати своє місце."
Коли я проходила перед ними, дворецький напружено спостерігав за мною. Звичайно, я нічого не показала.
Коли я відчинила маленькі двері в кінці коридору на третьому поверсі, звідти було видно гвинтові кам'яні сходи. Здавалося, це була вежа, побудована під час підготовки до вторгнення, але порівняно з іншими місцями її не дуже підтримували.
— Будьте обережні з високими сходами, леді, — попередив мене дворецький, просуваючись першим.
Я схопилася за спідницю і обережно покрокувала за ним.
Горище на вершині старої вузької кам'яної вежі.
"Таке секретне місце сподобалося би дітям."
Пеннел підіймався і підіймався гвинтовими сходами, наче у них не було кінця. Через довгий час сходи різко зупинилися — і з'явились старі двері.
Дворецький відкрив їх з обізнаністю і зайшов всередину. Перед тим, як зайти, я не мала великих очікувань. Горище було грубо зробленим, воно все-таки більше використовувалося як склад.
Ох.
Але місце, куди я потрапила, було напрочуд гостинним. Наче маленький кабінет, що з одного боку був заповнений книгами, а з іншого — стояв затишний диван і камін.
Посеред стіни було велике кругле вікно, і через відкриту віконну щілину увійшов прохолодний вітерець і лоскотав перенісся.
— Вам подобається, леді? — запитав мене дворецький із задоволеним обличчям, коли я озирнулася.
— Непогано, — м'яко відповіла я.
— Чи можу я принести Вам прохолодних напоїв?
— Ні, дякую. Я краще залишуся тут до пізнього вечора.
— Звичайно. Його Милість уже дав Вам дозвіл, Ви можете перебувати тут, скільки бажаєте.
Мені це сподобалося. Відчуваючи себе трохи краще, я заговорила тихіше.
— Дякую, що привів мене сюди, Пеннеле.
— Не згадуйте. Влаштовуйтеся зручніше, леді.
Дворецький вклонився мені й спустився сходами. Я повільно зайшла усередину, ще раз оглядаючи спокійний інтер'єр.
— ......Пенелопа була тією, хто на це заслуговувала.
Горище було комфортним та безлюдним. Коли герцог тільки вдочерив Пенелопу, це місце ідеально підходило для того, аби там у важку хвилину ховалася ненависна всім дитина.
Я підійшла до великого відкритого вікна і визирнула.
Землі герцога були дуже великими. Вулиці міста було не так видно, як тоді, коли я деякий час тому стояла з Дерріком на пагорбі. Натомість було зручно споглядати нескінченне небо та краєвиди, оскільки не було достатньо високих будівель, які б їх закривали.
Я взяла з дивану ковдри і плюхнулась на голу підлогу перед віконною рамою. За вікном сідало сонце. Тоді, коли я тупо дивилася за обрій, де переливався червоний захід сонця.
Клік—
Раптом я почула щось за спиною.
— Що......?