Так. Якщо в цьому є сенс

життя якого не було

         
Вона прийшла до мене у чорному.
          Я подумав — смерть.
          Виявилося — юність.
               peach_xylitol

Вечір огортав плечі прохолодою. Навкруги все тонуло у співучіх звуках комах. Повітря було свіже та чисте, солодке. Якби могла — курила б. Заповнила б ці незручні виходи на свіже повітря. Я виходила просто так, аби вийти. На мить покинути місце катувань. Моїх власних.

Майже друга ночі. Здається, світ починає цей день спочатку. Новий початок, нове життя. Але не для мене. Не для нас усіх. Цей день — це кінець. Сьогодні цей світ впаде, розтопче наші життя в труху, забравши з собою і сенс, і барви.

Я швидко поверталась назад — батьківська кімната була порожня. Мені було байдуже, вже давно насправді, де і з ким він швендяє. Пиятика чи коханка — все одно. Кожен робить свій вибір сам. Ми робимо його щодня, насправді. Кожнісінького бісового дня ми обираємо свій шлях. Ви коли-небудь задумувались про це?

Мимохідь перевіривши пульс, я дістала рецепт і флакони. Бинти, вата, спирт, ампули — розсипом лежали на приліжковому столику. Я робила це багато разів. Настільки багато, що уже й не згадала би коли вперше. За майже два роки навчилася так, що могла б іти працювати санітаркою, чи медичною сестрою. Вона не спала. Я готувалася до цього давно. Її пульс… Я судомно зітхнула, вона втратила свідомість від болю. Ледь стримуючи сльози, я роблю цю рутину знову, руки не тремтять. Але зараз настав час найсильніших препаратів, останніх…

Я пам’ятаю, як молилася, як просила про одужання. Слізно благала когось згори. Благала, обіцяла, вимолювала. Ми не дурні — просто всім нам потрібна віра. Надія на щось краще. Потрібен отой останній шанс. Диво. Усім нам. Тепер я благала відпустити, помилувати, не мучити більше. Невже цього недостатньо? Усього цього?

Худенькі пальці в моїх долонях, майже прозорі. Її вага зараз — не більше тридцяти кілограмів. Це мої пальці. Це її продовження в мені. Як ми схожі, мамо… Як мені потім із цим жити щодня? Бачити в дзеркалі — тебе …
Пам’ятати тебе такою? Як?

Я намагаюся згадати тебе красивою, стрункою, виразною. Такою жіночною. Я не знаю нікого схожого, нікого кращого. Я справді намагаюся, але не можу. Я боюсь запам'ятати тебе такою назавжди. Біль роздирає мою душу, а очі наповнюються сльозами. Очі — теж твої, а як інакше? Я ж твоя дочка.

Ці два роки — як гойдалки. Надія, лікарні, операції. Їх було шість. Як ти все це витримала? Для нас. Все — заради нас. Ми мучили тебе ними, а ти щоразу погоджувалась. Поступалася, давала нам час звикнути. Чи це взагалі можливо? Чи можливо до такого звикнути? Змиритися з тим, що тебе більше не буде ніколи?

Якби я могла щось повернути… Я б дозволила тобі померти ще того першого разу. Болісно, але швидко. Поки твоє тіло ще палало життям, а усмішка була живою. Поки ти мала жагу і плани на майбутнє. Ти так цього хотіла. Щоразу, лягаючи під наркоз, ти мріяла не прокинутися. «Найлегша смерть», — казала ти мені.

Це не були порожні балачки. Вони стали нашою буденністю щодня. Скільки лікарень… Вони всі однакові. Здається, я своя в кожній з них. Плани схожі, маршрути теж.

У кожній питають, де дорослі, опікун. Безглуздо здаватися молодшою в таких випадках.
«Мені вже є вісімнадцять» — ніби їм не важливо, де я візьму гроші. Тільки вік. Стандартні форми, паспортні дані і моя згода. Я ніколи їх не читаю. Я бачу там тільки варіанти летальних наслідків.

Вона розплющує очі — великі, вимучені. Сухі губи я зволожую мокрим бинтом. Вона вже не говорить, лише киває. Рідина зі шприца краплями стікає вниз, я звично випускаю повітря. Руки швидко обробляю спиртом — теж автоматично. Як досвідчений медик. Усе відпрацьовано до автоматизму. Швидким рухом роблю укол — за десять хвилин настане перше полегшення. В її очах я більше не бачу її. У них — порожнеча. У них — смерть. Я фізично відчуваю її присутність.

Початок п’ятої. Встає сонце. Світанок потроху вкриває землю. Кожен кінець — це новий початок. Але тебе більше немає.Тебе більше немає... Я більше не стримую сліз. Я не хочу бути сильною. Не стане легше. Цей біль не заспокоїти, його не втамувати.

Усе скінчено.
А я все одно не готова.
Я не готова…