Смак Золотого Плоду

Розділ І. Голова єгипетського фараона

- Вставай, Єво. Ну ж бо! У нас копиця роботи а ти валяєшся на підлозі і, мені здається, залишишся без очей, якщо спробуєш їх розплющити.
- Ага, - пробубоніла я, бо крізь сон не могла зрозуміти жодного слова, з усіх почутих.
- Вставай, мавпо лінива, - не давала мені спокою Дейзі. - Дали ж мені таку напарницю! Краще вже працювати із золотими рибками.
- Мавпа лінива. Як кумедно... Бо в мене, окрім набридливої зміюки ти ні з ким не асоціюєшся. А твої рибки навіть олівця в плавці взяти не зможуть.
- Чому ти спала на підлозі?
- М-м-м, справді, на підлозі! А як ти увійшла в мою квартиру? - я привідкрила очі, туго будуючи собі різні догадки, такі як проникнення зі взломом.
- Інколи я не розумію, чи Бог справді розумом тебе не наділив, чи ти тільки любиш робити вигляд, що дурнувата. Під ковриком, Єво! Під ковриком біля вхідних дверей! Де ж іще можна ховати запасні ключі від дому?
- О, повір, вони там лежали спеціально для тебе. Якщо я загублю свої ключі від дому, мені знадобиться всього-лиш шпилька і 30 секунд для того, щоб потрапити всередину.
- Пів на десяту, Єво! Ми мали бути в офісі ще пів години тому.
- Ох, чому всі довкола такі правильні? І чому ми повинні бути там саме о 9:00, а не о 9:04?
Через деякий час ми вже були в "офісі". Насправді, це була звичайна майстерня, але, для того щоб звучало елітніше, всі називали її офісом. Наш "офіс" - це невелика будівля, розмальована вздовж і впоперек (все ж таки, тут працюють ніхто інші, як художники). Всередині в кожного є свій "кабінет". Не знаю чому, але мені приходиться працювати в парі з цією занудою, а отже - і ділити робоче місце. Ми створюємо скульптури, картини і найрізноманітніші витвори мистецва: деякі на свій смак, а деякі під замовлення. Дейзі любить триматися чіткого естетичного стилю, я ж - абстракціоніст, роблячий все так, як йому заманеться. Зокрема, саме через це ми недолюблюємо одна одну.
- Доброго дня, міс Купер. Це найпрекрасніша сукня, з усіх, що я бачила. Ох! Червоний... - начальниця пильно подивилася на мене, вагаючись, чи почати розмову про те, яка я непунктуальна, чи просто подякувти за комплімент.
- Дякую, Єво, - все таки, вона завжди добра до мене (або просто любить компліменти). - Мені подобається твій кулон у формі... яблука?.
- О, дякую! Все як у моєї кумирки, ви ж знаєте, - зашарілася я.
- А тепер, чекаю, щоб ти зробила мені скульптуру єгипетського фараона до кінця дня. Щодо стилю, домовляйтеся з напарницею.
- До кінця дня? Скульптуру фараона? Та ми ж навіть половину за тиждень не встигнемо, - запротестувала Дейзі.
- Будете знати як запізнюватися. І я впевнена, якщо ви пропустите одну обідню перерву, то обов'язково зробите все неперевершено.
- О ні! Як же мені прожити день без обіду? Роберте, візьми мені будь-ласка одну сирну піцу, коли будеш іти на ланч. Хоча ні, дві. Наперед спасибі! - попросила я знайомого, який ніколи не пропускає обід і точно не проти допомогти.
- А ти повечеряєш зі мною? - от чорт, треба зробити вигляд, що я дуже зайнята людина.
- Ні, пробач, - гукнула я на ходу, бо Дейзі вже тягнула мене в "кабінет". - Але якщо знадобиться в чомусь моя допомога - звертайся.
Єгипетський стиль! Мені ж ніколи не подобався єгипетський стиль, як би сильно всі не були на ньому помішані. Звичайно, я намагалася зробити нашу скульптуру трішки оригінальнішою і більш незвичною, але Дейзі, як ви вже знаєте, чортовий перфекціоніст і якби я не зробила невелику перерву від неї, то з'їхала б з глузду.
Я стояла на балконі - моєму улюбленому місці для відпочинку. Перед очима було всього-лиш кілька нудних будівель і пам'ятник Байрону.
- Здається тобі заборонялося відволікатися від роботи, - почула я голос за моєю спиною.
- Сказати, що мені найбільше подобається у сучасному світі? - сказала я, не дивлячись на свого співрозмовника. - Те, що я можу почуватися вільною, попри дурнуваті "заборони" інших. Все ж таки, що ви мені зробите за те, що я не збираюся виконувати прикази інших?
- Мені подобається твоя логіка, якою самовпевненою вона б не була. Мені ж найбільше подобається в сучасному світі... Хмм... Мабуть, незвичні люди. Колись таких було мало, точніше, вони не показувалися в суспільстві. Розумієш, відьми і тому подібне. Художники, зазвичай, - повні психи. Серйозно. Але незвичніших людей знайти важко, може, тому мене і занесло сюди.
Аж тоді я обернулася і подивилася на високий силует хлопця в окулярах і стильному одязі, що одразу простягнув мені руку.
- Джейсон.
- Приємно познайомитись, Джейсоне, - я не змогла стримати щирої посмішки. - Я...
- Єва, - не дав він мені договорити. - Я знайомий з Дейзі, щойно заходив у вашу майстерню. Чого тільки вона не наговорила про тебе.
- Як приємно. Ми з нею мов кращі подруги.
Джейсон розсміявся і став біля мене. Красивого краєвиду не було, але він зачаровано дивився вдалечінь, як і я хвилину тому.
- А ти, власне, хто? - почала я після тривалої паузи.
- Я? Всього-лиш цінитель мистецтва. Але, на жаль, я тільки купую мистецтво - не створюю його, - він схрестив руки на грудях, досі не відводячи погляду від сусідніх будівель.
- Ага. Ти замовляв якусь дурнувату скульптуру чи картину, так?
- Точніше, прекрасну голову єрипетського фараона.
- О, ні! Невже в тебе такий жахливий смак?
- Цього мені ще ніхто не казав... Але дякую, тепер я знаю що ти фараононенависниця.
- Я люблю лисих котів. Але не піраміди, сфінксів, мумій і жару, - насправді я таки бачила деяку естетику у єгипетській міфології, та на цьому, мабуть, все.
- Але попри це, ти, разом з Дейзі, непогано впоралася. Щей за один день! - стійте, це комплімент, так? Гадаю, треба подякувати.
- О, не варто тут мене компліментами обвішувати. До речі, я майже нічого не робила, бо Дейзі діє мені на нерви. Тому похвали краще її.
- Ти ж казала...
- Єво! - почувся дзвінкий крик, на який ми з Джейсоном одразу відреагували.
Це була міс Купер. По її червоних щоках і очах, залитих кров'ю було видно що вона страшенно зла. Цікаво на кого.
- Так, міс Купер. Чим можу допомогти?
Вона ніби ще більше почервоніла і, здавалося, от-от задихнеться від злості.
- До мене в кабінет! Швидко! - вона поправила свою багряну сукню і на високих каблуках помчала до свого кабінету.
Ми з Джейсоном одразу переглянулися. Здається, він був зляканий не менше за мене.
- Ти чого це зробив? - маленька частинка злості міс Купер перейшла до мене.
- Зробив що? - бідний аж зблід. Але я не стану його жаліти. В нього з цією змією Дейзі точно щось є.
- Хочеш сказати, це все випадковість? Що Дейзі не просила тебе затримати мене і заговорити, щоб сталося ось це? От чорт. Ну нехай тільки спробують мене звільнити.
Я різко обернулася, тільки краєм ока помітивши ошалівше лице Джейсона і швидким кроком пішла туди, куди пів хвилини тому тупотіла зла начальниця.
- Приємно було познайомитись, Єво, - почула я, коли вже завертала за ріг.

За цей короткий час, міс Купер цілком опанувала себе і, коли я увійшла до її темного, як Чорна діра, кабінету, вона байдуже підняла на мене очі і відклала дорогу чорнильну ручку вбік.
- Я вже казала вам, який красивий вигляд ви сьогодні маєте?
- Єво, ти знаєш, чому я тебе покликала? - промовила вона, спершись на спинку крісла.
- Поняття не маю. Думаю, ви вважаєте, що я у чомусь провинилася.
- Я вважаю, що ти поводишся просто нечувано! Ти запізнилася, не хотіла виконувати те, що було доручено, назвала напарницю анакондою, а щойно розповідала клієнту про роботу, яку ти не зробила і за яку, доречі, він тобі платить.
- Зміюкою.
- Що?
- Я назвала її просто зміюкою, не анакондою. Хоча, не важливо. Ненавиджу змій.
Через кілька секунд мовчанки міс Купер тихо, проте рішуче, сказала:
- Тебе звільнено.
На цьому слові я усміхнулась і пішла. А що? Давно хотіла спробувати бути безробітною міліонеркою. Навіщо взагалі приховувати це? Мене ж навіть не розшукують (принаймні в цій країні). Полечу завтра в гори.