Той, що обманює смерть

Розділ 79.

Марко плюнув в його сторону таким чином намагаючись спровокувати, але Тарас, хоч і був останнім психопатом, на це не повівся.

- Тебе ніхто не врятує, – я не зміг промовчати. – Ти не втечеш.

Тарас зареготав. Його погляд не сходив з нас, але він не переставав сміятись. Сміх був дзвінким, чистим, щирим. Хто б міг подумати, що власник такого сміху страждає від голосів у власній голові, що так і шепчуть йому: «Вбий. Вбий».

- Ти сам прийшов, сам потрапив мені в руки після того, як я намагався тебе вбити, – сказав він. – А тепер говориш, що я не втечу.

Ми з Марком переглянулись. Він таки чекав нас. Тарас ж скористався нашою неуважністю, кинувся на кухню. Ми кинулись за ним. Якби не його нога, він би добіг до стійки з ножами швейцарської сталі.

Марко схопив його за футболку. Та затріщала і почала рватись по швах. Я щосили вдарив його в тім’я. Зазвичай такий удар вирубає, чи покладе на землю, але Тараса лише похитнуло. Він розвернувся, щосили вдарив мене під дих. Схопив брата за зап'ясток, різко провернув проти часової стрілки і злаламав руку Марку, підсунув його до себе і вдарив головою в лице. Тоді вдарив мене в лице, але вже коліном. Ми обоє розтягнулись по підлозі. Тарас ж стояв на місці, тримаючись за потилицю. Його погляд поплив. Лікоть в тім’я поволі робив свою справу.

З мого носа вже вкотре за останній час текла кров. Щока горіла. Марку теж дісталось, але він вставав, притискаючи до себе неприродно вигнуте зап'ястя.

Я теж не збирався відлежуватись в сторонці. Організм все ще не відновився від всіх травм, і саме в такі моменти найкраще відчуваєш, наскільки по дурному інколи ризикувалось, та вироблялись травми. Якраз тоді, коли мозок вимагає від тіла максимальної віддачі. Якби в моїх кісток та м’язів були голоси, квартиру Тараса вже наповнило б хором страждальницьких охів та ахів. Ану тихо там – довелось би мені заткнути їх.

Я все ж встав. Ніколи до цього не розумів, але в такі моменти сила волі ні до чого. Я піднімався на злості та азарті. Азарт від того, чим ж все закінчиться.
Злості — закінчення хотілось на свою користь.

Ми знову кинулись на нього. Тарас став в боксерську стійку. Кілька ударів і нас з братом повело в різні боки. В Тараса був талант. Рухався він неправильно, але настільки природньо, що це здавалось неймовірним. Так продовжувалось ще кілька разів. По одному ми з Марком не могли з ним справитись.