Той, що обманює смерть

Розділ 77.

Логічний крок. Пошуки того психопата засліпили мене. Поки я гнався за ним, Марко домовлявся в обхід Соколовського (ми ж то передбачили його серцевий напад). Тепер лише позбутись Тараса і Марко свого досяг.
-
юди, – в потрібний момент голос захрип, став тихим.
- Люди постійно гинуть, – він байдуже знизав плечима. – Тепер ти знаєш все. Тож що ти робитимеш?

***

Аліна прокляла мене, як тільки ми вийшли з під’їзду. Вставати аж так рано вона не любила. Я теж не любив, але вибір був невеликий. Тепер в зборі була вся команда: Я, Марко, Саша, Ліля та Аліна. Проте на холодний осінній ранок плювалась лише Аліна.

- Ти точно знаєш, де він? – запитав Саша.

Аліна зміряла його поглядом повним презирства. Звісно вона знала. Тоді в лікарні, вона поцупила щось в Тараса, тож тепер вона без проблем могла знайти його. Ми виїхали зранку, тому що з кожною хвилиною відстань між нами грозила перейти позначку в кілька сотень кілометрів. Друг покійного Антона обіцяв владнати проблему з поліцією за кілька днів.
-
есь кілька днів, – порадив він. – Тебе не мають знайти.

Я, може б, так і зробив, але Тарас може зникнути, або переміститись туди, де я його не дістану, доки він не оклигає. Діяти треба було швидко. Наша п’ятірка упакувалась в машину. Я з Марком на передні сидіння (я за кермом) Саша вмістився між двох дівчат. Судячи з його заспаної, але задоволеної фізіономії, йому годі було жалітись.

Ми колесили по ранкових вулицях Києва. Ніхто не говорив. Я припер голову до скла і заплющив очі. Сон не брав мене. Я хвилювався. Інколи, проїжджаючи повз автобуси набиті людьми, чи пропускаючи пішоходів на зебрі все навколо сіріло, і мене виривало з власного тіла. Смерть знову малювала мені жахіття. Я не зважав. З часом я перестав вдивлятись, що саме станеться. Мені було не до того.

Марко ще деякий час вибирав музику, але потім облишив те дурне заняття та вимкнув магнітолу. Він теж не хотів говорити. Нам зараз треба знайти психопата, на чиєму рахунку кілька життів, і покласти йому край. Він швидше та сильніше за мене. Гарно володіє як рукопашним боєм, так і ножовим. Тоді в переході він граючись зробив в мені діру ножем. В лікарні він ледь не переміг нас з Сашком, якби не Аліна. Недооціниш його — і ти покійник.

Мені хотілось спитати в Марка, чи в нас є план, але я не зміг відкрити рота. Та й необхідності не було. Заходимо, зав’язується конфлікт, а далі по ситуації.

- Я повертаюсь ввечері в Івано-Франківськ, – ні з того, ні з сього об’явила Ліля.

Ми з Марком переглянулись, але не сказали нічого. Аліні ж було начхати на Лілю. Вони особливо не ладнали. Жінки…

- Що? Чому? – Сашко єдиний, хто поцікавився.
- Нас навряд чи там ще шукають, – спокійно сказала вона. – Та й Наталя дзвонила. Вона відкриває офіс, сказала, що знайде для мене там заняття. Вона знає, що…

Ліля на мить замовкла, підбираючи слова. Але видно слів не знайшлось, бо вона просто недоговорила. З того вечора ми так і не перекинулись ні словом. Я пішов на ризик рятуючи її, і ледь не погубив нас обох, якби не Марко. Те, що він зміг дістати нас з в’язниці нашої підсвідомості, і не втратити глузд — багато говорило про його силу.

Я не знаю, скільки пройшло часу, тому що задрімав. Мені снилась Карина. Сам не знаю, чому, я не згадував про неї останнім часом. Якось не до того було. А тепер я чітко бачив її, наче вживу. Вона всміхалась мені, як всміхалась, коли ми були разом. Я простяг руки, щоб обійняти її…

Машина різко загальмувала, і я прокинувся, вдарившись в бокове скло. Саша з Марком зареготали.

- Приїхали, – об’явила Аліна.