Той, що обманює смерть

Розділ 68.

- Та залазь, буде весело, чого ти? – донеслось переді мною.

Я поглянув вперед. Метрів за п’ять, на іншій стороні тротуару, стояв чорний Рендж-Ровер. Біля нього стояла дівчина під парасолькою. Сам не знаю, що потягнуло мене перейти…

- Доходить туго? – зверхньо спитала вона. – Не поїду я нікуди…

Подальшої розмови я не чув. Все посіріло.

Температура різко впала, холод став пробирати мене до кісток. Я побачив, як з моста Патона летить тендітне дівчаче тіло. Я навіть міг помітити синці на ній. Вона летить, а в той ж час заводиться двигун і машина їде геть. Якщо дівчина сяде в машину – додому вона не повернеться.

- Що вам потрібно від дівчини? – поцікавився я.

В машині сиділо троє. Хамуваті недомірки, в міру молоді, значить просто татові синки, або бандюки. Хоча швидше перший варіант – міцною статурою ніхто не виділявся.

- Так, щезни! – сказав мені той що за кермом.
- Все нормально, – налякано посміхнулась дівчина.

Аж тепер я розгледів її. Красива. Довге каштанове волосся, зелені очі, лице наче в актриси, з постійною посмішкою. Фігурою вона могла конкурувати з багатьма секс символами естради.

- Не нормально! – не знати чому розпалився я. – Ці ідіоти вас просто зґвалтують і…
- Кого ти назвав ідіотами?! – недомірки з криками вивалились з машини.

Все було швидко. Я встигнув крикнути дівчині: "Тікай!". А сам з кулаками кинувся в бій. Бій був нечесний, і багато я не навоював. В мене розбита губа, синець під оком, болів живіт та ребра від ударів ногами. Але й без жертв з їхнього боку не обійшлось: в одного вибиті два передні зуби, водій мав пересісти на заднє сидіння, бо з носа ніяк не переставала йти кров; третій тримався з ліве око, котре я намагався видавити пальцями. В мене, нажаль, не вийшло, тож піратом йому не бути. Нас врятував якийсь дід з німецькою вівчаркою на прив’язі. Ніколи б не подумав, що спасе мене чотирилапий друг на прізвисько Чебурек.

Чебурек перестав гавкати, коли машини зник й слід. Хазяїн собаки гидливо копнув ногою шматок штанини, що відірвав гострими зубами чебурек.

- От ж наволоч! – хитаючи головою сказав він. – Троє на одного.
- Троє на двох, – я погладив чебурека.

Він лизнув язиком мій синяк та всміхнувся (якщо собаки вміють посміхатись звісно).

- Ти як? На ногах стояти можеш?
- Можу, – на доказ цього я повільно піднявся. – Дякую.
- Чебуреку дякуй, – всміхнувся старий. – Я ж, то, нічого не зробив.
- Дякую, Чебурек.

Сірий велетень висолопив язик та помахав хвостом. На тому й попрощались. Я йшов побитий, але задоволений. Дівчина жива, а це головне. В мене знову вийшло. А усвідомлення того, що замість неї помре хтось інший прийде завтра.

Довго я не тішився. Вона чекала мене на переході.

- Дякую, – тихо сказала вона.
- Та пусте, – вдавано  відмахнувся. – Не я, так хтось інший.
- Але допоміг саме ти, – аж тепер я помітив, що вона не зводила з мене погляду.

Її уважні зелені очі не пропускали жодну деталь.

- Немає за що, – холод та біль змусили мене покрокувати далі.

Вона підняла парасолю, щоб на мене не капав дощ.
- Мене Карина звати! – посміхнулась вона...