Той, що обманює смерть

Розділ 48.

- Кажи! – істерила вона.

Я прекрасно розумів причину її ненависті. Ні, діло не в чоловіку. Все набагато простіше: Ліза боялась. Боялась настільки, що й сама не розуміла цього. Страх з’їдав її з середини, змушував бути жорстокою. Страх забирав у неї залишки глузду та людяності.

- Відьма сказала, що ти той, хто обманює смерть, – сказала, коли акумулятор розрядився.

Перший час вона все ще не розуміла, чому я не гарчу наче поранений звір. Тоді коли до неї дійшло, вона копнула його ногою і вилаялась. В гараж зайшов її охоронець, Вадим. Він боязко глянув на неї.

- Ну ж бо! – вона знову відвісила мені ляпас. – Давай, обмани смерть. Скажи мені, коли я помру! Вгадай хоча б коли помреш ти!

Я зареготав. Зареготав так голосно, що здавалось — все навколо затихло. Сміх мій був потворний та повний зневаги. Вперше я відчув в собі дух незламності. Парадокс, бо до того в мені таки щось зламалось. І те, що зламалось випустило в мене нову силу. Я відчув, як мене наповнює темрява, тягне до мене свої руки, оповиває мене ними. І я жадаю цього. Вперше я не боюсь перетворитись на копію свого брата. Ба ні, я сам цього хочу.

Вона нахилилась до мене.

- Смішно  тобі? Веселить тебе це? – презирливо зашипіла вона.

Її очі спопеляли мене.

- Ти безсила, – сказав їй в лице. – Твій чоловік був важливою шишкою, з купою знайомств і ворогів. Він забезпечував тебе, краденими чи вибитими засобами. А тепер його немає. І всі його друзі хочуть забрати те, що накрав він. Ти сама, скоро від тебе відвернеться навіть Вадим. Він вже думає, що ти не сповна розуму. І ти боїшся. Ти боїшся всього. Маленька налякана мишка. Скоро ти втратиш все, що в тебе є. Ти розумієш, що звали я тоді в інше місто, ти б мене не дістала. Хто повірить в те, що я бачу смерть? Хто повірить тобі? Хто повірить в адекватність людини, що ходить до гадалки? Сказати тобі коли ти помреш? Зміст? Ти й сама розумієш…
- Спочатку я заберу в тебе все дороге тобі! – прошипіла вона.
- Пусті погрози, – я знову зареготав.

Вадим підійшов до неї. Обійняв за плечі.
- Досить, – тихо сказав він. – Нам час їхати. Скіни завершать роботу. Він і його друзі помучаться. В вас ще справи завтра.

Вона востаннє глянула на мене.

- Сподіваюсь, що тебе вже не зможуть впізнати до кінця ночі, – тихо сказала вона.
- Твій чоловік теж виглядав жалюгідно, – презирливо сказав я. – Перед смертю.

Вона заплакала. Зовсім розбита й знищена горем. Ну знайшла вона мене, той що? Я зіпсував їй все задоволення від помсти. Знаю, я не мав би такого говорити. Але відступати було пізно. Вона приречена. Це лише питання часу, коли на ній з’явиться мітка. А вона з’явиться…

Вадим провів її до виходу. Тоді повернувся до мене. Зблизька він виявився ще більшим. Ми дивились одне одному в вічі. Його погляд холодний і спокійний. Мій — сповнений виклику. Не знаю скільки часу ми от так дивилися одне на одного.
- Толку з тобою говорити? – врешті сказав він. – Просто вмираючий звір, що намагається вкусити когось перед смертю…
- Сказав приручений пес…

Договорити я не стиг. Кулак Вадима полетів мені в скроню. Такого глибокого нокауту в мене ще не було.

***

Свідомість поволі поверталась до мене. Вона прийшла з відчуттям холодного бетону, на якому покоїлась моя голова. Скільки я от так проспав? Я не знав. Все це здавалось страшним сном. Ніколи б не подумав, що до чогось такого може дійти. Мене катували електрострумом. Міліціонер, що продався всілякій швалі. Скінхеди. Ніколи б не подумав, що вони є в маленьких містах. Але зараз я розумію: Україну населяло все дедалі більше чорних. Негри, араби, індуси. На багатих чурок велись доступні дівчата. Дівчата, котрих можна було взяти грішми та солодкими обіцянками. І вони розмножувались. Білій расі це не подобалось. От і з’являлись відбиті на голову, як Едик. Закриті компанії в закритих закладах, на задвірках міських вулиць.

А на одній з таких вулиць був я. Той, кого вони винили смерті кількох своїх. Варіантів було мало: взяти вину на себе, сказати правду, чи мовчати.

Перші два це смерть моя і брата. Мовчання ж дає нам час. Час необхідний для Марка, щоб придумати, як нам вибратись.

Можна ще було спробувати розв’язатись. Але я не знав скільки їх там. Я не знав, чи ми справимось. Але все ж краще, ніж лежати от так і чекати, допоки тебе продовжать наелектризовувати.

Я спробував поворухнутись. Руки були зв’язані за спиною, ще й прикріплені до стільця. На щастя я лежав на боці. Відкрив очі, оглянувся по сторонах. Нікого не було. А от музика грала десь з-за стіни. Та музика під яку мене катували. Значить Марко і Саша в двох інших гаражах. Сто відсотків за порадою того мента. Як тільки вони відключаться або розколяться…

Вони повернуться.