Той, що обманює смерть

Розділ 45.

- Може поміняємось? – між тим запропонував Марко. – Згадаєш старі часи.
- Останній раз закінчився не дуже, – нагадав я.
- Саша, мій брат за кермом справжній лихач, – Марко глянув на нього через дзеркало. – Не боїшся розбитись?

Для вигляду він ще й пригальмував.

- Боюсь, – зізнався той. – Але з машини не вийду.
- Давай, Макс! – підштовхував мене брат. – Ти ж сам хочеш цього.

О так, я хотів. Втиснути педаль газу наскільки мені дозволяв автомобіль і вичавити з машини максимум. Але я пам’ятав. Пам’ятав, як останній раз мене красиво кидало по дорозі. Як машина переверталась, залишаючи на асфальті маленькі частинки себе. Мені пощастило, відбувся лише синцями, струсом та двома переломами. З того часу я намагався їздити обережно, але в мене погано виходило, тож я перестав їздити взагалі.

- Я прийшов шукати того психопата, а не хуйнею маятись. – Я все ж знайшов у собі сили протистояти цій спокусі.

Якби я не знав Марка, я б не помітив нічого. Не помітив би трішки скривлених кутиків губ. Не помітив би цього блиску в очах. Не помітив би, що він злиться, раз вже в нього не вийшло маніпулювати мною. Але я занадто добре знав його. Він наче диявол, підштовхує тебе до речей котрих ти хочеш, щоб потім нав’язати тобі потребу в своїх речах. Так він обдурював всіх. На його солодку отруту велись всі. І я розумів, що цю ж отруту він починав лити на мене по каплі.

- Ну що ж, – Марко завів двигун. – Тоді поїхали.
- Куди саме?
- Побачиш. Готуйся, дорога не близька.

Машина зірвалась з місця.

За дві з половиною години ми дістались до Львову. В місцевому морзі ми просиділи до ранку, вивчаючи все що могли. Таємниці розтину, причини смертей.

Ми поперегортали масу паперів, доки знайшли те що шукали. А саме тих. Жертв нашого психопата. В Львові їх було двоє. Хлопець і дівчина. Молоді, їм ледь виповнилось 18. Але самого доступу до тіл не було. Вбивства стались кілька місяців назад.

Далі ми поїхали ще по кількох містах. Марко міг би розповісти це без всіляких поїздок, але він чомусь не став цього робити. Він обрав довший шлях, але так я хоча б знав, що він не водить мене за ніс. Так я бачив усю географію його руху.

- Вбивця вбиває лише при приїзді в нове місто, – підсумував Саша, коли ми стояли на Калуській автостанції і курили.

До Франківська нам було півгодини їзди. Вся ніч, а за нею й ранок пішли на знайдення жертв. І все ж ми щось пропустили. Через термін давності ми не мали доступу ні до одного тіла. Ми взагалі не мали нічого конкретного. Ні способу, ні мотивів, ні почерку. Нічого, що бодай наведе нас на розгадку.

- Ніч в пизду, – пробурчав я.

Мене вдома мала чекати Карина. Або можна поїхати до Лілі, якщо вона не на роботі. А замість того я тут, стирчу на холоді і чекаю, доки Марко вирішить куди нам далі їхати.

- Розумієш тепер, чому мені потрібна твоя допомога? – позіхаючи запитав Марко.

Я ледь помітно кивнув. Хоча чесно кажучи, тоді я не мав ні найменшого уявлення, де, і як його шукати.

- Є ідеї, що об’єднувало всі жертви? – запитав Сашко.

Ми розвели руками. Між жертвами нічого спільного. Різний вік, вигляд, стать, способи вбивства. Дивно, що Марко взагалі знав кого шукати…

Стоп! Я підозріло глянув на нього. Брат в цей момент глянув на годинник. А чи знає він, кого саме шукати, чи просто водить мене за ніс? Якщо припустити, що знає, то звідки саме? Як ж він це робить? Що він мені не розповідає?

Мій погляд привернула одна машина. Вона стояла зовсім близько від заправки. Я б не звернув на неї уваги, якби не бачив би її раніше. Червоний опель, а в ньому той ж чоловік, що намагався затягнути мене в машину. От Наталя, от ж сука! Взяти і от так просто підставити мене.

Ні, вона навряд чи б встигла це зробити. Та й не знала вона про наші плани. Чи знала? Брат перервав мої роздуми.

- Що з тобою? – спитав мене Марко.
- Все добре, – збрехав я. – Поїхали звідси, бо холодно щось стає.

Брат глянув на Сашу. Той рився в відданих йому паперах і не звертав на нас уваги. Тоді Марко перевів погляд на мене. Не потрібно було нічого говорити. Ми вже бували в таких ситуаціях. Нам не вперше, хоча тривожні відчуття не покидали мене.

- Звісно-звісно – підіграв він мені.