Той, що обманює смерть

Розділ 34.

Жінки… Їх точно створив диявол. Ззовні ж в мене не було ніяких емоцій.

Саша виглядав і винним, і закоханим. Ми мовчки потисли одне одному руки. Саша уникав дивитись мені в очі. Я не винив його. Відьма була гарна, чоловіки звертали шиї, дивлячись на неї. Саша був ще молодим пацаном, їй зав виграшки було спокусити його і влаштувати йому такий фестиваль в ліжку, що він ще не скоро її забуде…

Чому я, блять, думав про це? Це не мої справи.
-
Я все ще чекаю на пояснення від’їзду твоєї бабусі, – заговорив, як тільки вона закінчила з макіяжем.
- Сказала, що час вже мені братись за таке,
– безтурботно сказала вона.
- Стоп! – втрутився Саша. – Ти підеш туди?!
- Так! – холодно сказала Наталя. – Я піду туди.

Саша глянув на мене. Він виглядав безпомічно. Я мовчав. Відвернувся від них. Дістав сигарети і пішов до вікна. Закурив.

- Макс, скажи ти щось! – видав він.

Я мовчав. Дим виходив з вікна. Що тут сказати? Прокляття повинно зникнути, або всі ті люди помруть. Я не мав, що сказати. Не знав, що. Не хотів. А може й хотів, але словниковий запас кудись зник.

- Ми тоді ледь вибрались! – заговорив Саша, але Наталія урвала його…
- Макс, що саме ми там знайдемо?
- Полтергейст, – тихо сказав я. – Я ніколи ще не стикався з ним. Навіть не вірив у його існування.
- Це серйозно, – сказала та добре подумавши.
- Твоя бабуся би справилась…
- Я теж справлюсь! – вона підвищила голос.
- Це безумство! – втрутився Саша.

Повністю з тобою згодний. Якщо ця вся маячня про силу правда, то духи висмоктали з Едика все, що він мав. В результаті мене ледь не прибило дверима. До цього я вважав себе абсолютно захищеним. Якщо в Наталії не вийде, духи висмокчуть її до дна. Едик створив паразита, що тепер харчувався людською енергетикою. Створіння було не розумне, і не могло покинути квартиру, оскільки Едик про це подбав. Він прив’язав його до помешкання, в якому жив. Але також Едик використав його, щоб накласти прокльон.

Тепер в нас є просте математичне рівняння. В нас є полтергейст, що полюбив харчуватись душами. Він приєднаний невидимим зв’язком, як до помешкання, так і до мешканців будинку. А смерть одного з них неминуче потягне смерть всіх інших проклятих. Лишилось лише вгадати, скільки часу залишилось створінню зрозуміти, що воно може отримати більше десятка душ, затративши мінімум зусиль?

Обурення відьми відволікли мене від думок. Вона плеснула руками по столу, який від удару аж захитався. Прямо коли ми…

Я зловив себе на тому, що всміхаюсь.

- Гей, ти мені не хлопець, і не чоловік! – рявкнула Наталя. – Тебе взагалі ніхто не тягне.
- Я… я з вами! – сказав той. – Вам ж треба потрапити всередину.
- Ти сам хотів мені допомагати, – нагадав йому.
- Я й хочу. Але вона…
- Вона справиться, – спокійно сказав я.

Повернувся до Наталії. Вона була бліда. Знала, що може статись в випадку невдачі. Але такою я її ще не бачив. В ній палав страх і, в той же час, рішучість. Вона не збиралась відступати. Якщо в неї вийде, її признають за справжню відьму. Ох, і злетять її ціни…

- Ти знаєш, що саме робити? – запитав її.
- Бабуся все пояснила, – кивнула вона.

Це міняє справу. Я більше схилявся до точки зору Олександра. Нам точно гепа.

- Може ти нам поясниш? – спитав її Саша.
- Боже, який ти нудний! – Наталія підвелась і пішла в коридор.

Я погасив сигарету і пішов слідом. Саша, ще сидів за столом. Порухав стіл на якому ми любили кохатись. Наталя не схвалила жарту. Саша глянув на мене поглядом повним невпевненості. Я не міг його винити. Боротись з тим, чого не бачиш, і що може тебе розірвати, чи скинути на тебе, щось гостре чи важке...

Я не міг відступити, раз вже взявся за це. Наталя була рабинею власного его. Саша, єдиний з нас, хто не був залежним від цього. Він хотів допомагати мені рятувати людей, але він і представити не міг, що ми зіткнемось з чимось таким. Навіть мені було страшно, хоч мене не чіпають духи, що говорити про нього? Він міг піти, ми б зрозуміли.

- Я з вами, – він встав з-за стола. – Втрьох шансів більше.
- Добре, – всміхнулась відьма. – вВсе ж яйця в тебе є.

Саша підійшов до неї, хотів поцілувати, але Наталія ухилилась від нього. Я схопив його за плече і виштовхав в двері. Він вилетів наче корок з пляшки і пробіг ще кілька кроків по інерції. Наталя зареготала:

- Про роботу думай...