1682 - unmitigated evil

Від жовтогарячого до брунатного

Темрява. Вона читалася легко, невимушено, незвичайно тихо. Темрява. Вона лунала шелестом сонної вишні, кричала шепотом нічного міста. Темрява. Улюблене слово страху, такого задушливого, такого всемогутнього, такого невидимого.
Ніч. Напружена тиша. Ненависна домівка поринула у глухий спокій разом зі своїми маленькими вигнанцями світу. Приглушені стурбовані голоси ледь лунали у важкому повітрі, що давно був забруднений дитячим болем. Ці стіни... Вони були приречені на вічні страждання. Кожного дня вони чули тихенький плач, що хотів померти в забутті, сумне мовчання, що картало душу, незмістовні розмови, які б не мали належати дітям.
– Сьогодні, наче Боги збожеволіли... Яка жахлива буря здійнялася.
Віти дерев легенько постукували у вікна, просячи впустити їх, захистити від негоди. Стоять і мокнуть, а кожен шелест їхніх оголених гілок - відлуння думок, що захлинулися у власній філософії.
– Судний день.
Вони думали, що їх ніхто не чує. Але він почув все. Він знав все. Хлопчик беззвучно повернувся до своєї чужої кімнати, що була натхненна незвичайністю її жителів. На краєчках давно постарілих ліжок, постіль яких мала аромат гіркої солоності, сиділи двоє маленьких душ. Від несподіваного, але такого довгоочікуваного приходу “мандрівника” дівчинка зіскочила з місця. Вона тихими кроками підбігла до хлопчика і легенько обійняла, наче хотіла зрозуміти, чи відчує саме його тепло. Інша дівчинка залишалася незворушною. Байдужою. Її обличчя ледь освітлювалося глухими відблисками місяця, що де-не-де виринав з-під тяжких нічних хмар.
« Такі дивні почуття... Наче в передчутті горя »
- Ти наляканий? - несподівано прозвучав збентежений голос.
Хлопчик мовчки дістав свічку, завбачливо заховану в найпотаємніше місце “кімнати-камери”. Віск, наче сльози, огорнув її основу. Червоногаряче полум'я знущалося зі свічки, а вона любила його, приймала в свої обійми. Воно лише гостро обпікало її, розпалювало палку ворожнечу, освітлювало темряву жалю. Хлопчик з надією підніс свічку до розжеврілої, майже мертвої, вуглинки.
Секунда. Дві. Три... Спалах. Прощальним вогником загорілася свічка. Жила б й надалі, освітлювала неосвітлюване, нескінченно кохала полум'я, боролась із болем, та більше не зможе.

†††

Вітер. Наче божевільний, спалював мости минулого. Вони палали жовтогарячими язиками, кривавими іскрами, перемагали небо, насилаючи на нього Темряву. Вітер волів підпалити теперішнє, зупинити існування часу.
Несамовитий крик полонив ніч. Можливо, то був лише штормовий шепіт вод, але Вітру тут робити нічого.
Тиша. Немов блудна душа, мандрувала ніжними пелюстками сакури, перепліталась із повітрям, вела за руку Дощ. Спочатку були лише дрібні сльозинки, що боязко припадали до землі. Посмілішав. Тепер його почуття бажали солодко-гіркої волі, вони виринали із душі, утворювали могутній шум.
Нереальність відтепер реальна. Виражала воскресіння. Обаке наближались до місця призначення. Вони були невдоволенні, відлуння грізного поклику лунало ричанням грому. Велике святилище Ісе випромінювало серед темноти те урочисте сяйво, що зачаровувало навіть найгнилішу душу, очищало думки від ганебної неосвітленості. Аматерасу, та, що осяює Небо, незворушно, витонченою порцеляновою статуеткою, очікувала підданих. Її погляд був неживим, зовсім стомленим тягарем людських гріхів.
«Це правильне рішення. Ми більше не маємо дару існування.»
Богиня Сонця гірко підвела свій затуманений погляд на тих, хто зовсім не знав про наближення неминучої порожнечі. Всі Боги також розуміли, що над ними круками чатує загроза зникнути назавжди, без єдиного сліду їхнього існування. Більшість були не згодні із ризикованим рішенням Аматерасу, але ніхто не хотів безслідно розтанути в небутті.
«В нас немає вибору», - зі смутком подумала Богиня-сонце.
Дзігокудаю стояла поряд з Аматерасу, вона відчувала тяжкий смуток, що невтомно душив свідомість. Богиня Смерті навчилася ділити тишу “її світу”, розуміла, що мовчання допомагає не розсипати ноти душі. Вона знала, що на них очікує вічна темрява, пустопорожня безвість, та вона не боялась. Дзігокудаю дійсно розуміла, що таке смерть, яка її природа.
«Дивно... Ми можемо уявити будь-що: паралельний світ, кожну його деталь, астральні речі, життя людини від народження до смерті. Тоді чому так складно уявити нескінченну порожнечу? Ніби є ця темрява, але ми не бачимо безкінечності, адже "щось має бути по той бік межі", якої існувати не повинно.»
– Що означає віра?.. Відчуття життя. Пожирає тебе зсередини її відсутність. Твоя свічка гасне без неї, бо відтепер ти несвідома лялька. Якщо залишити Богів та Обаке без віри - вони зникають. Але найстрашніше те, що про них забувають... Ніби вони були тінню фантомів минулого. Не більше.
Боляче було промовляти ці слова. Криваві рани в душі Аматерасу кричали:
«Зупинися!»
– Нас залишають без віри. Кожної миті вона тоне в небутті, задихаючись власним лицемірством. Ми зникаємо.
Дивна тиша. В кожного у вухах лунав шалений ритм неспокійного серця. Та не було тої очікуваної паніки. Проблема існувала, душила в напрузі, але відтепер має зникнути, розтанути в повітрі. Назавжди.
- Смерть чекає. Навіть безсмертного вона тихими кроками поведе до вічного спокою, міцно стиснувши долоні. Це звучить нереально, недосяжно. Безсмертя ніколи не існувало. Його власник, лише вміло переховується від Смерті.
Ми зникнемо назавжди, але врятовані від забуття. Кожен боїться помирати... Та приймімо Смерть гордо, незламно. Нас не забудуть, потрібно піти на самопожертву. Обряд Відчуження.
Аматерасу перевела подих. Спіймавши її погляд, Дзігокудаю по-материнськи кивнула, легенько посміхаючись.
- Діти стануть нашим продовженням. Вони - маленькі невинні душі, що спроможні на дива. Їхні чисті думки осяють шлях дійсності. Діти врятують світ від занепаду, який вже відчуває отруту у своїх чорних жилах. Спасителі мають отримати частинку нашої сутності, аби стати воїнами нашої честі... Моє серце - всі ви. Навіть після Обряду Відчуження я пам'ятатиму вас. Гірко. Гірко прощатися. Зустрінемося в небутті.

Слова автора
Цей пролог є своєрідною передісторією тих подій, які описуватимуться в майбутньому ( надіюсь, найближчому ). В книгах я завжди минаю передмови ( виною є моя лінь ) , але наразі я був змушений створити її, аби ви – читачі – зрозуміли, що все-таки відбувається в цьому “творінні”.
Шукав натхнення в піснях:
•K.Flay - FML
•Nominal - Everyday Anyone