Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

День перший

Через три години вони приїхали до лісу. Чоловік заїхав в місце, де все заросло кущами та деревами. Пройти було майже неможливо, не те що проїхати.

Чорноволосий залишив машину на тому місці, витягнув бідолашну дівчинку з машини і кинув на землю, поки зачиняв дверцята. Дівчинка спробувала підвестись, втекти, але вона була не в змозі цього зробити. Вона була надто виснаженою і втомленою, ноги її стали ватними, наче в любу секунду вона могла впасти знову.

В голові щось постукувало, пульсувало – це відчуття не з самих приємних, та Анні зараз було не до них. Зараз, вона повинна була втекти, що зробити майже неможливо.

— Скоро ми прийдемо до дому, — пояснив він, — Зовсім скоро, тільки почекай.

Викрадач говорив це з піднесеним настроєм, наче він був радий, що йому вдалось викрасти це миле дитя. Ще б рак! Анна ж красуня.

Дівчинка пленталась за чоловіком, і не відставала від нього, адже він тримав в руці мотузку, яка перев'язувала руки маленької дівчинки. Він вів її за собою.

Небо стало чорним-чорним, такого Анна ще не бачила. Зірок майже не було, місяць майже не освітлював дорогу. Пітьма – вона все ж таки, добралась до неї, зловила за руки і втягла в свої володіння. Дівчинці стало ще гірше, її серце могло не витримати, адже воно і так було у неї досить слабким. Анна прислухалась до тиші, вона така неправильна, така лячна, наче в змозі звести з розуму.

Анна хотіла до дому. Напевне, мама і тато зараз дуже за неї переживають, місця собі не знаходять, не знають що вдіяти, де шукати своє дорогоцінне сонечко, яке вони люблять понад усе.

Серце Анни стислося до болі, коли дівчинка подумала про те, що мама й тато зараз відчувають.

Дівчинка більше не тратила сил на те, щоб втекти, вона зрозуміла, краще поберегти енергію, для того щоб втекти трішки пізніше, до того ж, їй просто потрібно було протриматись хоча б трішки. Вона була певна, що батьки скоро знайдуть її, скоро все скінчиться, а поки треба просто бути сильною, так як і вчили мама з татом.

Серед пітьми Анна помітила хатинку. Вона була малесенькою і старою. Дерево вже гнило, і зовсім скоро ця халабуда повинна була розвалитись. Дівчинка здивувалась, як взагалі хтось може тут проживати, та коли подивилася на чоловіка, що її викрав зрозуміла, що в таких домівках і проживають такі психи як ось цей.

Від нього тхнуло гниллю, його одяг був брудним, порваним, лице замурзане, взуття в болоті. Він виглядав як безпритульний, хоча, якщо поглянути на його будинок, це було майже правдою.

— Ось ми і вдома, Софіє. Вдома.

Анна вилупилась на чоловіка великими очима. Чому він називає її Софією? Що з ним не так? Дівчинка промовчала. Вона вся тремтіла, слово з неї не витягнути. Страх – він з'їдає кожну букву.

Він відчинив двері свого будинку, де панувала така ж пітьма, як і надворі. Здається, промені сонця сюди і не навідуються. Це територія демонів, злих сил. Так подумала собі Анна, і тим не менше не помилилася. Це місце було центром пекла для дівчинки, і не тільки для неї.