Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

Фотокартки

— Єва,— тихо відповідає рудоволоса.

Вона забирає фотокартку і дивиться на неї жадібним поглядом. Вона ніколи вже не віддасть їм цей клаптик життя, який залишила після себе Єва. Ніколи. Хай там що роблять, вона завжди буде тримати цю річ при собі, в любих випадках.

— Ви можете розповісти мені, що сталося? — чоловік уважно спостерігає за реакцією Анни. Дівчина, наче не чує його. Вона в своєму світі. Їй не потрібно все це. Їй потрібна тільки Єва, — Анно?

— А ви певні, що хочете вислухати мою історію? На таке здатен не кожен.

Чоловік намагається оцінити всю серйозність сказаних Анною слів. Він вагається, адже по словам детектива, історія не з самих приємних, можна навіть сказати із лячних.

— Я вислухаю. Комусь потрібно знати правду.

— «Правда» – слово не підходяще. Вона викривлена моїми емоціями, почуттями. Істини від мене ви не отримаєте. Все що я можу зробити – розповісти свою історію.

Дівчина була на диво серйозною. Божевільна посмішка, якої так боїться Макс, зникла з лиця рудоволосої. Зараз на обличчі в неї немає жодних емоцій. Вони зникли, наче їх ніколи і не було.

В кімнаті все ще темно і тихо. Чути тільки стрілки годинника, що висить на стіні біля дверей. Вони показують, що вже о'пів на шосту вечора. Довго ж Максим наважувався зайти в кабінет, де сидить ця рудоволоса, на перший погляд, нормальна дівчина.

В кімнаті досить сиро і холодно, наче це підвал. До такого, Анна звикла. Їй не привикати.

— Почнемо з того дня, коли вас викрали.

Чоловік намагався не дивитися у вічі цієї дивачки. Вона лякала його, а саме своїм поглядом, таким холодним і кровожерливим. Як тільки чоловік переводив погляд на Анну, в нього одразу ж повзло по тілу тремтіння, яке він не міг контролювати.

— Сонячний тоді був день. Я чомусь була щаслива, як ніколи. Не пригадаю, чи то мама пообіцяла купити мені ляльку, яку я випрошувала пів року, чи то тато сказав зранку що ввечері ми поїдемо в аквапарк. Це і не важливо вже, адже ні лялька, ні аквапарк мене не дочекались, — рудоволоса глибоко вдихнула. Спогади – вони такі чіткі. Ніяких розмитих картинок, вона пам'ятає все достеменно: кожне слово, кожну дію, — Я верталася зі школи в при піднесеному настрої. Ще б пак! Моя мрія тоді була на один крок від мене, я просто повинна була зробити його. Піти, так кажучи на зустріч. І я пішла. Навіть не так, я побігла. По дорозі, я наспівувала собі пісеньку, слова якої пам'ятаю до тепер. Та не встигла я дійти до дому, як появився він.

— Коли ви говорите «він», ви його маєте на увазі? – Максим показав Анні фотокартку, на якій був зображений чоловік років сорока.

Смугла шкіра, чорне волосся, маленькі, невиразні, голубі очі, невисокий. Його погляд надто змучений. Ніби йому просто набридло жити. Такий погляд завжди насторожує. Анна почала кричати, дерти на собі волосся. Рудоволоса підвелася, кинула крісло об стіну, і той вщент розбився, на багато маленьких клаптиків. Анна присіла, опершись об стіну і прикрила лице руками. В кімнату забігло двоє чоловіків зі зброєю. Поліціанти. Серцебиття Максима прискорилось. Настільки ж треба боятися людини, щоб так реагувати на просту фотокартку? Психотерапевт зрозумів, що ця справа не з легких. Йому потрібно буде добре попрацювати, щоб вияснити всю правду, звіритись з фактами і головне, найти метод, яким лікувати Анну. Дівчина розбита вщент, так як і це крісло.

Чоловік підвівся і не кваплячись підходив до рудоволосої. Вона небезпечна, але боятися йому нічого, в кімнаті є двоє поліціантів.

— Анно, ви в порядку? – Максим присів біля худорлявої дівчини, і затиснув її плечі в своїх руках, — Погляньте на мене, Анно...

— Ви бачили коли-небудь диявола? – дівчина зазирнула в карі очі чорноволосого, чим одразу налякала чоловіка. Волосся стало дибки. Максим відпустив її, але погляду не відводив, — Щойно, ви тримали його фотокартку в руках.

Вона все розповіла Максиму. Те, як вона верталась зі школи, і те, як її викрав чоловік. Всі передчуття в той момент, всі переживання і страхи, які оточували її в ті секунди. Вона розповіла все, що сталось того дня.