ПАНАС МИРНИЙ
ЛИХІ ЛЮДИ
(Скорочено)
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки.
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правда і науки?
Тарас Шевченко
Ще вчора, під ту негоду, що з вечірніми померками насунула над землею і полила лапастий дощ, він сидів у своїй невеличкій кватирі на кінці міста і писав. По зблідлому сухому обличчю, котре не казало про розкоші та достачі, пробігали похмурі смуги; по високому Й чистому лобу видко було, що там засіла невесела думка; блискучі очі говорили, що вже не одну ніч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болістю виливалась вона на білім папері... Свічка нагоріла, велика жужелиця на ґноті задержувала світ, нерівними хвилями то піднімався він угору - і освічував хату, то згасав, тремтячи синьою горошиною на кінці ґнота. Не потураючи на те, Телепень сидів - і писав. Дощ хлюскав у віконницю; вітер жалібно вив у димарі і свистав у невеличку щілинку в вікні. Пройшла година... друга... третя... Петро Федорович сидів, зігнувшись над вікном, і тільки рука його ще швидше бігала по папері, буцім поспішала передати, що носила в собі велика, кустрата голова. Ось і північ прокричали півні. Він сидів - і писав. Спина заболіла; рука утомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку стульця і схрестивши на грудях руки, він став перепочивати. По всьому видко було - велика утома обняла його. Він сидів і якось чудно уставився очима на одну плямочку у вікні - видко було, що він збирався з думками. Коли це зразу - щось загуло коло двору і стихло. Поза спиною у Петра Федоровича пробіг мороз. Він струснувся і став дослухатись... Віконниця одхилилась, щось очі показалися з-за шибки.
- Хто там? - обізвався Петро Федорович. За вікном почувся гомін.
- Одчиніть,- донеслося знадвору.
Петро Федорович вийшов, одсунув. Ціла зграя людей увалила в сіни, брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами... Сумно той брязкіт і цокання обізвались у його в серці... Він догадавсь...
Годину... другу швидко шукали, перекидали, порались чужі люди у його добрі... Він дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нічого не кинули: усе взяли - і його повезли з собою...
Другого ранку зачинені віконниці у його кватирі давали ознаку на всю улицю, що їх жилець перебрався кудись інде,- бо з світом сонця вони завжди одчинялися... Глуха чутка ходила по базару, що спіймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшиві гроші...
