Це мали бути ми

~4~

Тяжко зітхнувши, Луна з головою накрилася ковдрою, одночасно намагаючись заховатися від власних думок та світанку за вікном. Хоч Бланка повернула її додому доволі рано, нічого такого вони більше не робили й не вживали... Вона просто не змогла заснути — всю ніч витріщалися на власні штори в горошок та думала про Бланчину пропозицію. Ну навіщо вона сказала, що «подумає»? Могла б дуже делікатно відмовити, Бланка не відчула б що її «посилають», і вони продовжили дружити до кінця відпустки без оцих дивних приколів... А тепер вже якось не зручно таке провертати! От би засісти під цією ковдрою, поки проблеми самі не розв'яжуться...

Але життю було начхати на її бажання. Вже вранці за сніданком вітчим, немов в поганому сні, знову вискочив в коридор, в надії що знайшовся покупець на останній мотлох з тітчиного горища, але натомість знову розчаровано повідомив що Луні телефонує її «подружка». Зараз це слово з його вуст сприймалося ще дивніше. На слабких ногах Луна вийшла з їдальні та втупилася в слухавку їхнього стаціонарного телефону, що спокійно собі лежала на тумбочці. А на іншому боці на неї чекала Бланка, безнадійно сповнена надії їхньою вчорашньою розмовою... Але ж вона ще ні до чого не додумалася, правильно? Отож і розмовляти поки немає сенсу! Окрилена цим виправданням, Луна підскочила до тумби та тремтячими руками обережно поклала слухавку на її законне місце. Бо якби вона піддалася своїм почуттям та пожбурила її, Бланка на іншому кінці проводу оглухла і вийшло б дуже не гарно. Видихнувши з полегшенням, Луна повернулася до їдальні доїдати свою порцію пасти.

Наступний тиждень вона перестала виходити з дому без нагальної потреби, щоб випадково не перетнутись з Бланкою в цьому маленькому містечку. Натомість вона почала активно допомагати мамі й тітці з хатніми справами, навіть один раз напросилася допомогти вітчиму з його залізяччям, аби тільки відволіктися від постійних думок про Бланку. З одного боку родичі були раді такій ініціативності, а з іншого постійно обмінювалися між собою цими стурбованими поглядами, коли думали, що Луна не бачить. А вона бачила, і в такі моменти відчувала себе ще гірше... Особливо коли згадувала, що до телефону її перестали кликати вже на третій день, коли вона на третій по тихому повісила слухавку, так нічого і не казав Бланці. Можливо воно було і на краще, але...

Коли почався останній тиждень їхньої відпустки, Луна таки наважилася на розмову з Бланкою. Особисту. Для моральної підготовки їй знадобився мало не цілий день та один келих вина з тітчиних запасів, але то вже деталі... Луна вийшла на Сан-Клелійсюку вулицю при повному параді, мало не на побачення. Хоча чи відбудеться побачення і що вона скаже Бланці окрім довгих вибачень за ігнорування, вона не знала...