Мажорка

Новосілля

Ада

Ранок почався з крапель дощу на вікнах. Сонно підійнявши дупу з ліжка, я знайшла очима Кузю, яка сиділа на підвіконні та спостерігала за зливою.
— Будемо сподіватися, що вона скоро припиниться. — Кинула я кішці, виходячи з кімнати. На голові був бардак, але в ній – абсолютний порядок. Чомусь, я відчувала, що роблю все правильно.

Телефонний дзвінок пробився у мої спроби відкрити очі остаточно та кинути бажання піти поспати ще пару годин. Я глянула на екран і закотила очі.

—    Чого ти хочеш? — Запитала я, видавлюючи зубну пасту на щітку.

—    Адо, мені потрібно, щоб ти повернулася. — Почувся втомлений голос Пожарського. Я пирхнула в слухавку.

—    А ще що?

—    Послухай, я знаю, що вчинив не дуже правильно.

—    Не дуже правильно? — Повторила я здивовано. — У цивілізованих країнах те, що ти зробив називається домаганням.

—    Ну досить, я просто поцілував тебе, і я вибачався. Вибач мене ще раз.

—    Ще раз іди в дупу, Пожарський, ти що, знущаєшся? Ти принизив мене.

—    Чому це? Я ж не сказав, що ти жахливо цілуєшся. Так, порушив субординацію, але...

—    Ти дійсно не розумієш в чому проблема, — видихнула я з долею розчарування. Він не міг собі уявити, як це, коли хлопці мріють про поцілунок, який дістався йому просто так. Я ніколи не дістаюся просто, наче безкоштовна цукерка на стійці реєстрації. Візьми, а якщо захочеш – викинь. Можливо, гуманність та традиційність поглядів була мені непритаманна, але торкатися та цілувати без дозволу...

—    Ні, я не розумію. — Здався чоловік, і я кивнула, наче він міг бачити мене в той момент. Тепер я не бажала кидатися образами.

—    Тоді добре, що я пішла. Тобі так буде легше, мені тим паче. Бувай, Леве.

—    Адо, послухай мене хоча б раз. Я пообіцяв... Неважливо, що я обіцяв твоєму батькові, ми з тобою напарники. Якщо ти не хочеш повертатися – мені доведеться змусити тебе, бо ти маєш бути під наглядом. Під моїм, чорт забирай, наглядом. Ображайся на мене в кабінеті, можеш навіть шмальнути мені в ногу, пістолет вже повернули, до речі.

—    Я не повернуся.

—    Мені що, квартиру тобі спалити, щоб у тебе не було більше куди йти, окрім, як до мене? Адо, — він видихнув важко, я майже бачила, як широка долоня закриває його очі. Лев нервував, але чому, я не могла зрозуміти. Або не бажала розуміти в той момент. Він, нарешті, продовжив: — будь ласка. Я тебе прошу.