Котямба

beginning

— ЕДУУАААРД!!! — крик сусіда будить о третій ранку, а нотки паніки в зазвичай спокійнісінькому голосі змушують задуматися: проклинати за порушений сон або піти поцікавитись чи все ок? — Бляха, — через хвилину звучить дуже тихо, але Техьон прислухається. Це що, схлипи? Чонгук плаче? Техьон розуміє, що піти до самотнього сусіда зараз буде доречним, але вставати так лінь, так лінь...

Думковий ланцюжок продовжується через кілька годин, після дзвінка будильника. Техьон виправдовує себе тим, що хоча б виспався, і не такі вони вже й близькі... Але дізнатися, що ж сталося, дуже цікаво. Він сподівається, що дізнається в ліфті. Але Чонгук з квартири не виходить. У результаті Техьон топчеться хвилину під його дверима, а тоді таки натискає на дзвінок. І зрештою ніхто не виходить. Трохи засмучений і розгублений, Техьон вирішує поспішити на роботу. А на виходу з будинку зіштовхується з Чонгуком. Той майже завжди одягнений у все чорне, але зараз над ним наче нависла хмара всесвітньої скорботи. Хто такий Едуард, Техьон зрозуміти так і не зміг, але той, схоже, вмер або- Техьон опускає погляд вниз, на невеличку лопату в руках Чонгука. Та, таки вмер. Чонгук піднімає на нього свій погляд побитого цуценяти й зітхає. 

— Едуард – кіт? — тихо питає Техьон, роблячи крок вбік, аби Чонгук міг пройти. 

— Угу, — хлопець відповідає так сумно, що здається, ніби він прямо зараз заплаче. Якась частинка Техьонової душі рветься забити хрін на роботу й піти втішати цю чорну хмарку, яка повільно суне по коридору, наче важить справді з тонну. Але Чонгук ж дорослий хлопець, тож Техьон, хоч і впевнений, що той не відмовився б від його компанії, просто виходить із квартири.

Відтепер вони два сумні сусіди, один із яких все іще трудоголік, а інший займається незрозуміло чим.

***теперішній час***

Вона з'являється неочікувано: виходить з-за рогу сторічної будівлі з візерунчастими скульптурами, навколо здіймається вихор із пилу та опалого листя, що вже майже втратило свій помаранчевий колір, гниючи половину зими. ЇЇ обличчя постійно змінюються: гляну раз – страшна стара зморшкувата баба, що наче з могили щойно вилізла, її одяг подертий і вицвілий; гляну вдруге – жінка років сорока з гострим поглядом, чіткими рисами обличчя та в дорогому, вишуканому вбранні. У будь-якому разі вона щось нерозбірливо бурмоче під ніс, приближаючись. Коли її обличчя опиняється за кілька сантиметрів від мого, бажання відсунутися стає нестерпним, але я не можу поворушитися, хіба скривитися та замружити очі. У якийсь момент вона злісно викрикує, через що я смикаюсь: