Я помираю другий раз в цьому житті.
У голові палають образи розмиті.
Тьмяніють очі. Виходить, що моя душа
Навіки вічні тут залишиться сама?
Та ні. Її давно забрав з собою Він:
Нічийний батько. І нічийний син.
Долоні в кров. А розуміння - відчай
Думки мої цю мить - суцільне протиріччя.
Дзвінок. Він десь серед людей. Тікаю.
Назустріч Нóвому. Все вірно. Я його спіймаю.
Мені до болю треба чути цей порив.
Навіщо? Невже ти дійсно це зробив?
Кричу уголос; пошепки закопую надію.
Твій погляд зруйнував мою останню мрію.
Твій силует, давно загублений очима.
Я опускаю руку. Мене покинула близька людина.
Твоє питання не дає тепер спокійно спати
Я - найсильніший, бо це - Я. Ти маєш знати.
Змінився світ. Хоча неправильно кажу,
Все є незмінним; окрім нас, Суґуру.
Пройшли роки. Минули темні ночі.
Я все ще памʼятаю ті звабливі очі,
Що з легкістю торкалися душі; читали.
Мене самого краще, ніж я сам, здається, знали.
Я навіть запах твій ще й досі не забув.
Коли почув його, відразу в спогади пірнув.
Ти уявляєш? З нас божевільний лише я один,
А ось для тебе «Ґоджо», певно, уже розвіявся як дим.
Настав той день. Я знов тебе побачив.
Питання: ким же я був? І що для тебе значив?
Для тих розмов вже втрачено момент.
Я так і не знайшов загублений фрагмент.
Вже пізно. Ти назáвжди лягаєш спати.
Та перед цим я дещо маю у сльозах сказати:
«Суґуру, ти мій найкращий друг. Один єдиний.
В тому, що сталося, ніхто із нас не винний».
Чи дійсно так? Мабуть, я і сам не знаю.
І дивлячись на тіло, зараз там тебе шукаю.
Чому ж дозволив скористатися собою!?
Мені так боляче. Я поглинаюся пітьмою.
І знов лицем сльоза скотилася солона.
Моє безвольне тіло десь сповільнено холоне.
Яскравий світ. Тепло. Навкруг - квіткове поле.
«Ти дуже рано, Ґоджо». І ці слова покриті болем.
Я озираюся. Там ти стоїш. Нанамі. Хайбара.
Ми всі разом тепер. Виходить, це кінець?
Я засинаю.
Сатору Ґоджо. Найсильніший. Один лиш гідний.
Я помираю. Відчуваючи навколо давно бажáний запах рідний.
