Romēn no sekai

Передісторія. Сповідь

- Порожні, кришталеві... очі, - до чоловіка у чорному вбранні, що не рухаючись лежав на підлозі, підсіла дівчина. - Ви не проти любий? Трохи поговоримо. Ваше мовчання дорого для мене коштує.

Дівчина взяла стілець, спершись ліктями у свої коліна, тяжко опустила голову на руки. Розмова буде довгою. Тоненькі срібляні коси впали с плечей і разом із диханням торкались пензлями підлоги.

- Як важко не було б пригадувати своє минуле, я тримаю його у простій деревʼяній скрині. Її б не хотілось відкривати й діставати як колись, брудні дитячі лахи. Однак... ти навіяв мені давно минулі дні мого життя.

Звичайна, покрита пліснявою скриня, рідко з'являлась і завжди несла надію отримати свою долю святкового щастя. Довге очікування миті, що з настанням особливого дня, має статись справжнє диво. Зʼявляться люди, що назвуть мене донькою. Але коли черга доходила до мене, у скрині виднілась лише пліснява. Жодного подарунка - ніколи.

Пам'ятаю, що у притулку я доношувала старий, великий і пильний одяг за іншими. Ці ганчірки вже не прались, тому смерділи сумішшю бруду декількох підліткових хлопчин. Ті недоїдки, що мені давали й свиням в корм не підішли б, однак кашу зі згустків на воді та гнилу варену картоплю їла не тільки я.

Приблизно пʼять років, як пам'ятала себе дівчина, вона жила у пів зруйнованому дитячому будинку. Під наглядом змучених від життя, страшенно перекошених від злості дорослих, які дивились за такими ж злими на все дітьми. Ніхто із них і доброго слова за увесь час не сказав, тому дівчина ніколи б і не могла подумати, що у світі існує материнська теплота й турбота. Лише страх, скованість та страхіття навколо.

Літом 2007 року, їй вперше дісталось суконька без дірок. Вперше її маленькі легені ледь не луснули від радості, коли від довгого очікування одне її бажання здійснилось. Серед літнього повітря, їй вперше почувся  чистий запах від розбитої клумби за решіткою: її манила краса жовтих диких квітів.

На жаль, доля подарувала малій білявій дівчинці імʼя «вічної мішені». Від інших японських дітей, її виділяв хворобливий вигляд, довгі руки й ноги, срібні коси й невміння говорити. Хоча вона була найдовшою серед своїх одноліток.

Одного разу, жовті квіти зіграли з нею злий жарт. Що дужче вона старалась пролізти скрізь іржаві прути, тим міцніше застрягала у них. Окрім насмішок й образ, поганці закидали її нову, таку бажану сукню багнюкою.