Червоні двері

Він не пам'ятає, як так сталося. Просто... Сталося... Хоча ні, пам'ятає.

Це був найгірший час у його житті. Це і життям складно було назвати. Він досі вважає це своєю неповною смертю.

Був звичайний день. Звичайний травень. Сонце палило так, що тільки но ти вийшов на вулицю, одразу ж загорів. Листя зеленіло на гіллях, створюючи щільні кроні, які захищали від, цього пекельного світла. Тому всі люди ховались за ними, а якщо ще й вітерець, подує, то і від спеки урятуватись можна.

Проте, йому було байдуже на цю земну рутину. Він сидить вдома. З задертими шторами, через які в кімнату не пробирається міське гучне життя. Вімкнений телевізор шипів, видаючи голоса невдачних акторів, що навіть відчай показати не ладні. Хоча, це ж комедія з низьким бюджетом.

Юнак сидів на дивані. Його поза всім своїм виглядом показувала безтурботність та втомленість. Меланхолічні очі втупилися в стелю. На ній виднілися темні плями від убитих нестерпних шкідників. Та деякі все ж залетіли якось в дім і присіли на тих самих місцях, де колись вештались їх попередники. Але хлопцеві байдуже, допоки ці малюки не видавали зайвий шум.

Кімната просмерділа фарбою та іншими речовинами. Він змушував сторонніх закривати носи, коли вони заходили "провідати" свого орендаря. Звісно, що їм потрібна місячна платня, та і просто перевірити стан приміщень не завадить. Вони вже півгодини як пішли і їх доволі сильно непокоїть, дивні картини, складені в гарні стопочки.

На абсолютно усіх полотнах був Чорний колір. Хоча не так, він не просто "був", він полонив усю білосніжну поверхню холста не залишивши і крихти тієї світлості. Натомість там був чистий графіт, який певно знаходився і на оберненій стороні картини, навіть на дощечках він точно був! Вони не знають, що саме занепокоїло їх на цих світлинах, але раз за разом згадувались темні очі їх творця.

Проте хлопцеві було байдуже на чужі думки і мурашки на спинах. Йому б лише не докучали у марнуванні свого дня в осмисленні буття. Хоча це й осмисленням не назвеш. Він просто слухає неорганічні викрики і дурні жарти з телевізора, кусаючи паличку від Ескімо зубами. Він вгризався в те деревце, що нагадувало фігуру пісщаного годинника. Здається, хтось казав, що в нього така фігура, проте інших він і не знає.

Але нічого не могло зберегти цей маленький світ у спокої. На дворі засвистіли шини об асфальт, а потім прогремів галасливий звук "Бах!", що змушував здригнутися кожного.