Охоронці існування || Ертесса Делі

#1. Хмари чорніють над головами - час діставати парасольки

Ти колись задумувався про те, що ми не одні у цьому всесвіті?

А думав про те, що існує загроза для життя людства?

А тобі не здається дивним..

Третє жовтня. 2011 рік.

- Мамо! Я не хочу суп! Він не смачний!!
- Асторіє! Негайно припини вередувати, ми вже запізнюємося в садочок. - дівчинка навіть не слухала, а лише продовжувала брикати своїми маленькими ніжками й вертіти головою.
- Торі! - крикнула мати.

Я не розуміла як.

Асторія миттєво перестала плакати. Мати дівчинки, Джулія, не зрозуміла, що сталося. Вираз абсолютного спокою був на обличчі дитини, а погляд твердо сверлив білу тарілку з рідиною...

Я не знала чому.

Суп розлетівся по всій кухні, забруднюючи червоні шафки і білі стіни. Навіть синій диван, що знаходився в кутку кімнати, був покритий шматочками моркви та краплями супу.

Тоді не знала.

Почала здогадуватись.

14 липня. 2017 рік.

«Любий щоденнику. Сьогодні мені нестерпно хочеться зайти в кабінет батька. Хоча мама каже, що мені лише 12 років, і мені не можна тинятися по татовій лабораторній, тому що я можу щось розбити. Але я вважаю, що я вже достатньо доросла і можу ходити куди мені заманеться! Тому вночі я проберуся в кабінет тата.. Просто... Мені здається, що я.. Не така як всі. Я не знаю, що зі мною коїться. Я можу рухати предмети не торкаючись. Можу зробити так, щоб предмет вибухнув.. В дитинстві, батько казав, що я не така як усі дівчатка і можу змінювати долі інших. Що він мав на увазі?»

Я не можу контролювати себе..
Я - монстр..?

28 жовтня. 2022 рік.

- Це жахливо! Ваша донька.. Вона ж.. Вона ж підірвала школу!! Слава Богу, обійшлося без постраждалих, але це всеодно абсурд! Ви ж розумієте, що ми не можемо закрити на це очі?! Ми вимушені вигнати вас з нашого навчального закладу, Асторія Емерсон!!!

Це виламало всі межі...

Ну що.. Мене звати Асторія Емерсон. Мені сімнадцять років. Я живу в Лондоні, в невеличкому містечку Кемб-таун. О, ні, це не типова автобіографія. Я навіть не знаю як сказати, але.. В мене є суперсили. Знаю, дуже банально звучить.
Мій батько був вченим, і не дивлячись на те, що в нього завжди було багато роботи, він завжди приділяв мені багато уваги. Я росла щасливою.
Ми жили в величезному будинку з білими стінами, шкіряними меблями, величезними чорними сходами і купою картин на стінах.
Я вже й не згадаю, але, здається, моя кімната була в рожевих тонах. "Як в принцеси" Високе ліжко, білий письмовий стіл, рожеві стіни, рожевий килим і велика біла шафа, в якій я завжди ховалася від Карен - покоївки, яка часто грала зі мною в хованки. Карен була дуже милою, я обожнювала плести їй коси. В неї було довге, руде, хвилясте волосся. Її очі були подібні до двох блискучих діамантів, але вона інколи носила окуляри, які заважали побачити їх сяяння.
Карен часто прибирала мої іграшки. Я розкидала їх по кімнаті, а вона збирала їх у великий рожевий ящик.
Я вважала Карен своїм другом, а її доброта, що не мала берегів, заставляла мене думати, що так і є.
Ох, а ще.. вічний запах цукрової вати. Не знаю чому, але в моїй кімнаті завжди пахло цукровою ватою. Цей запах став мені настільки рідним, що зараз, проходячи повз дитячі парки, де роблять цукрову вату, - я згадую дитинство. Це прекрасно.
Я росла щасливою.
В мене не було братів, сестер. Я була єдиною дитиною в сім'ї, тому вся увага на мене. Звісно ж я обожнювала це.
В мене завжди були найкращі іграшки, найгарніші сукні, найбільша порція морозива.
Батько любив мене, оберігав, а мати повчала і турбувалася.
Думаю, час тоді був набагато приємнішим. В світі було більше щастя, більше добра.
Щоразу, коли ми гуляли вулицями Лондону, я бігла в сторону кафе «Семеро Гномів», і ми купували полуничне морозиво.
А ще тато завжди казав мені, що я особлива. Я пам'ятаю це.
Та я ніколи й не думала про це. Звісно, я ж була просто дитиною, якій приємно слухати щось хороше в свою адресу.
Я любила батьків, а вони любили мене.
Найщасливішою.. Такою я росла.
Певний час.

Коли мені було п'ять, мій батько Емануель Емерсон загинув в автокатастрофі. З того часу... Все змінилося.
Я навіть не знаю, як це сталося. Мені просто не пояснили. Не розповіли. Сказали лише те, що тато назавжди покинув нас, а лише коли мені виповнилося тринадцять, я дізналася правду. Точніше... Не всю правду.
Моя мати Джулія впала в депресію. Я майже не бачила її усміхненою.
І я змінилася. Я більше ніколи не раділа подарункам, не любила увагу, завжди була сама. Мамі це було тільки на руку, бо вона й не хотіла займатися мною, відтоді її цікавило... А нічого її не цікавило. Вона щодня плакала над фотографією батька, або просто довго дивилася на стіни, які, на мою думку, теж змінилися.
Вони стали тьмяними. Як і весь наш дім.
Навіть моя рожева кімнатка більше не була такою яскравою.
Не було більше радості в кожному моменті, наді мною ніби повисла велика чорна хмара.
Прогулянок по Лондону більше не було.
Ніякого полуничного морозива, цукерок та розваг.
Весь час я проводила вдома, тому мама майже одразу поставила заборону заходити до татового кабінету, з якою я не погоджувалась і постійно намагалася пройти туди. Мене тягнуло до нього. Можливо, я сумувала, а можливо просто відчувала щось. Не знаю.
В один момент зникли майже всі покоївки, навіть Карен. Мені було нудно й самотньо, саме тому я вигадувала собі уявних друзів. Я гралася з ними, читала їм казки. Моїм найкращим другом був Томас, хоч він і був уявним. Я погано пам'ятаю своє дитинство, воно наче в тумані, тому я не можу сказати, чи були в мене ще уявні друзі.
Ось так я і зростала.. На самоті.
Щодо сил... Вони прогресували. Я весь час щось розбивала, хоча навіть не торкалася тих речей. Щоразу, коли я сердилася чи плакала - щось вибухало. Від меншого до більшого.
Спочатку це міг бути якийсь казанок, скринька чи ще щось.
Пам'ятаю, як сильно я плакала, коли випадково підірвала свою музикальну скриньку з балериною..
Потім я частенько знищувала рюкзаки.
Далі я могла обпалити стіни..
Ну і от, будівлі.

25 жовтня. 2022 рік.

- Місс Емерсон, я помітив, що ви почали відставати в навчанні. Ваші оцінки ледве дотягують до «Вище очікуваного», хоча і це - рідкість! Майте на увазі, що з такими успіхами школу вам не закінчити! Я обов'язково повідомлю про це директору, нашій школі потрібні лише особливі учні. - гидко промовив містер Стівен - вчитель біології. Я ненавиділа його всім серцем, так само як і він мене. Цей чоловік руйнував мою репутацію та середній бал.
- Даруйте, професор Стівен, але це вже точно не ваше діло! - я досі намагалася стримувати себе, пам'ятаючи ймовірні наслідки. Мені не надто хотілося спалювати вже п'яту школу.
- Ви така ж бездарна як і ваш батько. Я навіть не знаю, як ви досі живете з таким мінімальним рівнем знань!
-я різко піднялася з місця, випалюючи дірку в очах біолога і вийшла з класу.
Все сталося надто швидко...
Вібрація, вибух, темрява.. Звуки сирен, шум та галас. А потім лише біла стеля лікарняної палати.

Хмари чорніють над головами - час діставати парасольки.

--------------------
1138 слів.