вогнем по шкірі

~~~

Чути тільки... нічого. Ні банально стукоту за вікном, сповіщення з ігор на телефоні, ні серцебиття, ні дихання (чи дихає ще). У палаті лікарні крім неї нікого нема. Шкіра бліда, як порцеляна, губи ледве рожеві, зовсім втратили свій живий червоний колір. Як привид живий.

Чому вона тут? Мійон також не знає. Та вона не тут, вона десь в іншому світі, де також тихо, та не мертво. Де дівчина з чорним, як вугіллям волоссям усміхається з нею, де вони вінки плетуть, де цілуються на світанку.

— Сойон, ти куди?

— Зачекай, я швидко.

«Швидко» так і не настало. Чому? Не пам'ятає. Мійон живе тільки щасливими моментами, а не тими, де підпалює шкіру сірниками, залишаючи опіки, які досі печуть, не тими, де по опіках нові шрами малює. Мійон там, де вони танцюють на березі озера біля невеликого вогнища, духів викликають, де квіти дарять один одного.

У вікно врізається пташка, яка миттєво падає на землю мертва. Помилилась та не вижила. Життя на цьому й побудоване.

Мійон злазить з невисокого підвіконника та басоніж прямує до невеликого комоду поряд, звідти дістає альбом, не великий та зовсім понищений, а всередині фотографії їхні. На деяких каплі крові, якісь у сажі, десь кола від кружок кави, а декілька навіть пошматовані на меленькі кусочки. Чому? Мійон не пам'ятає, та й не хоча пам'ятати.

Вона чекає коли Сойон зайде сюди і скаже «Пробач, що затрималась», а та усміхнеться та піде знаю у інший світ, де будуть тільки вони.