Моя темнота

Сльози, і дуже довга частина

Я точно не знаю скільки часу пройшло, коли я відкрила очі. Перед мною повстала дуже моторошна і дивна картина, але я заспокоїла себе: це сон, бо я бачила ці всі тіла які лежали непорушно, ці повалені стіни школи, парти які були розвалені навпіл, а ще я бачила якусь дивну і дуже велику штуку, вона була довгою, розламаною, на самому її кінці вона була трохи вужче та заокруглена. Я зрозуміла що це таке тільки через два дні. Я почала шукати Емілі в цих уламках, або хочаб когось, поки я це робила я розуміла, що всі ці люди які тут лежать - мертві. І я побачила серед них тіло Емілі. Я присіла, і мовчки плакала. Я зрозуміла що не може бути сном.  Так, до речі в мене була велике поранення біля плеча, яке йшло майже до ліктя. Я тримала на цьому пораненні тканину з кофти Емілі, я намагалася припинити кровоточення, мені стало трохи краще, крові вже не було стільки, але мої сльози тікли ще довго. Вони в зараз тічуть, просто ми їх не бачимо. Але мій потік сліз відволік якийсь звук, неначе дрель, я повернула голову, і побачила ТАНК? Ви серйозно? Я була дуже здивована і не розуміла до чого це, але згадала, у минулий вівторок нам розказували про Греко - Перські війни, а там хлопчина з мого класса спитав, чи були там танки, та ракети? Тоді я подумала що мабуть війна почалася, але цю теорію я відкинула так швидко як тільки встигла про це подумати, яка війна, типу 21 століття? Це мабуть якийсь серійний вбивця зруйнував нашу школу і вбив тих хто вчив мене, і вчився зі мною, але це не сон.  Тож повернемось до танку. Він їхав руйнуючи усе що стрічалося йому на дорозі. Я лише дивилась мокрими очима на те як він відходив. Я дуже хотіла їсти і пити, тож я подумала що не можна тут залишатись, це ні на що добре не приведе. Я вирішила піти додому, може батьки щось знають, що тут відбувається.  Я жила не далеко, тож через 20 хвилин я вже майже прийшла. До речі по дорозі я побачила якийсь вертоліт, не знаю до чого це. На щастя, не знаю як але я дойшла нормально, хоча моє сердце шалено калатало всю дорогу, крім вертоліта я бачила ще три поламані будівлі - пекарня, багатоповерхівка і ще якась маленька халупка, біля всіх цих споруд наповнених плачем лежали мертві тіла, вони були на половину коричневі, на половину білі з червоним. Коричневий - то був бруд з уламків, білий - це був колір їх шкіри а  червоний - їхня кров. Мене це все звичайно дуже лякало, але треба було йти далі.  Та до дому я так і не дійшла. Не змогла б... не змогла б подивитись в ці закриті очі... бо мій будинок був поваленим, а те єдине віконечко моїх сусідів було чорним, чорним як смола.  Але ж там колись жили люди, які плакали, раділи, мріяли, святкували, терпіли невдачі, вони були живими! А тепер... щось невідоме для мене вбило їх. Просто так. Вперше я захотіла урок математики, адже там такого не було...  Я скрутилась на асфальті який був весь в якомусь липкому пилі. Я згадувала своє життя до цього. Згадувала як я раділа коли мені нарешті купили в дитинстві плюшевого медведика... Моє тіло тряслось, а сльози тікли як водоспад. Я більше не хотіла не їсти не пити. Але всю цю печаль перервав тей звук який я чула у школі коли їхав танк. Я відкрила очі, і побачила танк, але в цей раз він їхав на мене. Я почала бігти, я бігла не відомо куди, поки не побачила якусь дошку яка опиралася від стіни багатоповерхівки. Я сховалася за неї аби віддихатись. Коли я набралася сміливості я вилізлі з-за неї. Я побачила сходи які були перед будинком, я спустилася, там було щось на кшталт підвалу, я відкрила двері, і почула чиєсь дихання. Я вже хотіла бігти, як до мене вийшов якийсь дідусь. Він мовив: Не бійся
Я зупинилась, але все ще тремтіла.
- Ти можеш тут сховатись
- Дякую (мовила я)
- Від кого ви ховаєтесь. Спитала я старого
- Від війни, а ти хіба не знаєш?
- Війна? Ні..

Він пригостив мене консервою з курки, а після цього я лягла спати на матрас який просто лежав на підлозі підвала.  Як я потім дізналася дідусь був тут спочатку не один, а зі своєю дружиною, яка вийшла аби подихати свіжим повітрям бо її нудило, так вона і не повернулася. А ще я дізналася що я лежала у школі 2 дні... це ж не так багато, а вже стільки всього трапилося. Також мене почало чіпляти питання, чому я вижила а інші ні? Чи може вони вже пішли тоді а я піздно прокинулася?