Якось ми хлопці і дівчата сиділи на уроці математики. Це був перший урок, цікаво хто це додумався ставити його першим? Хіба не можна взагалі обійтись без математики? Думала я, та й інші мої однокласники. До речі це був кінець березня, сніг вже давно розстаяв, сонце намагалось пробитися крізь скло в шибках, а ще вночі був міцний дощ, а уранці веселка виднілась на небі, тоді я подумала що сьогодні має бути гарний день, адже не так часто побачиш веселку, для мене це був як гарний знак, але насправді знаєте не те щоб я встала не з тої ноги... краще самі читайте.
Повернемось до мого уроку математики. я писала якийсь 25-тий приклад, та лиш встигла записати його початок, як у класс увірвалася завуч, і взяла всю увагу на себе, але вона лиш крикнула щоб ми склали книжки у портфелі, взяли свої речі і спустилися на перший поверх у "оранжевий" коридор. Цей коридор так називали бо там були оранжеві стіни а вся школа була з зеленими стінами, а ще до речі там не було вікон, його освічували лише лампи. Отож, коли наш класс спустився я запитала Емілі, так звали мою подругу, чи не знає вона що зараз відбувається, на що вона відповіла що вона сама у шоці. У коридорі товпилися майже усі класи нашої школи, інші як я потім дізналася були у якомусь кабінеті такому ж без віконному. Коротше кажучи, ми сиділи хвилин з 15 поки вчителя перевіряли чи всі тут, а ми намагалися дізнатися що відбувається. Але з цього нічого не вийшло, ми сиділи 4 години, я спала в обіймах з Емілі, потім ми грали в слова, просто розмовляли, а після цього просто сиділи. Так ми і сиділи б ще довго, мабуть воно було б і на краще... , в той момент ми почули гучний БУММ! БАХ! ці бахи були змішані з криками вчителів "Лягайте!!!" і криками інших. Але наші очі дуже швидко закрились, а голоси затихли.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Моя темнота
RandomЦе розповідь про дівчинку яка живе в воєнний час. Вона пояснює те що потрібно цінувати те що є зараз, адже потім цього може не бути. Ніщо не вічне. Вона часто сумує, але рухається далі
