Кілометри

Рози як люди

В своєму саду вирощую рози,
Вони дуже схожі на закритих людей,
Надзвичайно красиві, люблять морози,
Не дають змоги відвести очей.
Колючки назовні, неначе прикраса,
Заманюють близько й не відпускають,
З вигляду гарні, колючки не страшно,
Та часто в житті так буває,
Що та земля з якої ростуть
Повна мурах, які пожирають.
Неначе страх людський гризуть,
Зсередини душу потрохи з'їдають.
І поки для всіх картинка красива,
Ніхто навколо не помічає,
Що у рози є власні проблеми й тривоги,
Вона тихо для всіх непомітно вмирає.