Стискаючи фільтр у пальцях, він уже безсило випускав мляву хмаринку диму, яка розпливається на очах сизими візерунками та зникає. На вулиці був кінець осені, лише сльота з болотом. Стоячи на даху, виднілося місто, яке вже починало поглинати сутінки. Маленькі вогники у вікнах чиїхось будинках спалахували поступово одна за одною. Морозний вітер дмухав у обличчя, змушуючи лише сховати його під шарф, який, чорт його дери, хлопець десь загубив. Вже автоматично, Лі холодними, як лід, пальцями, діставав третю цигарку з пачки, попутно намагаючись в іншій руці запалити запальничку.
Холод - єдине, що зараз відчував Мінхо. Це єдине, що нагадувало йому, що він ще живий. У душі лише тріумфувала безтурботна пустка, така ж похмура і тьмяна, як погода сьогодні ввечері.
Хлопець вдихає сигаретний дим глибоко в легені, від чого швидко починає крутитися голова, а нікотин, розливатися по всьому по тілу. Піднімаючи голову, Мінхо бачить хмарне небо. Навіть зірок не видно, хоча це не хвилювало хлопця, зовсім. Чийсь голос внизу змушує Лі скривитися, через занадто швидку зміну від тиші до приглушених криків. Хлопець, дивлячись ще кілька секунд на тьмяні, сірі хмари, які ліниво пролітали над головою, все ж таки чекав, коли цей хтось перестане відволікати його від занурення в думки. Крик не припинявся. Неохоче, він все ж таки опустив голову вниз, жмурячись, щоб розгледіти силует, який, метушачись збоку в бік, безглуздо розсовував руки. Пригнувшись, Лі прислухався до звуків, які видавав незнайомець. Той був одягнений, здається, у пряме пальто, майже таке ж, як у Мінхо, лише колір відрізнявся. У нього воно було чорне, а в людини внизу щось на кшталт кавового. Також на шиї виднілося щось яскраво червоне. Звичайно, з такої висоти, та ще й у непроглядній темряві, де лише деякі області висвітлювалися тьмяним жовтим світлом вуличних ліхтарів, розглянути детально силует унизу, було складним завданням. Тому зрозуміти, чи це дівчина, чи хлопець, не вдалося. У нього на голові виднівся головний убір із козирком, який закривав половину обличчя. Коли Лі на краю даху пригнувся, щоб почути сказане внизу, той ще більше почав кидатися і енергійніше кружляти руками над головою, і, мабуть, Мінхо зрозумів з якими посилами.
Навіщо йому так розкидатися енергією для якогось хлопця, що лише стояв на краю даху і докурюючи, вже чорт знає яку, сигарету за один присід? Чому людям не все одно на таких втрачених у власних головах людей та ще й незнайомих?
Миттєво посміхаючись своїм же думкам, Лі кидає недопалок під ноги і гасить сигарету. Ховаючи замерзлі пальці в кишені пальта, він розвернувся у бік сходів, від яких можна було спуститися вниз. Ні, не щоб зустрітися з тим бовдуром, а щоб піти і купити ще сигарет, а то, не помічаючи того, Мінхо скурив усю недавно куплену пачку. Виходячи на вулицю, Лі сподівався, що той невідомий зникне до його приходу, адже йому ще не вистачало дурних питань щодо його життя. Таких було кілька, і всі вони зустрічалися Мінхо вперше та востаннє, що змушувало радувати хлопця. Всі їхні однотипні питання з приводу того, чому той без інстинкту самозбереження лізе на край даху, і ніби нічого не загрожує його життю, палить цигарку. Мінхо знав, що всі вони забудуть хлопця наступного дня, тож ігнорував усі йому поставлені запитання. Ці люди лише обурювалися від нахабства Лі, і, сказавши який він не вдячний, йшли собі далі своєю дорогою. Як завжди. Ніхто й не намагався вислухати його, лише поставивши кілька запитань і не дочекавшись відповіді, навіть простого слова "відвали", самі посилали його кудись подалі та забували. Мінхо здавалося, що вся ця увага лише фарс, щоб самих совість не мучила, мовляв, вони не "врятували" хлопця, який стояв на краю даху. Всім було начхати. Лі не любив таких людей, не любив їхню корисливість. Ненавидів. Ненавидів те, що вони тільки й вдавали, ніби хочуть допомогти, ніби їм не все одно на ту саму похмуру, в'ялу душу. Насправді, їм було байдуже, що з ним буде. Вони лише виконували сценку доброї, безкорисливої людини, яка готова допомогти навіть таким приреченим створінням, як він, хоча б, щоби полегшити муки.
