Зорі, грім, експерименти

Де грім гуде, там мокне хтось.

(я розширяю цю мелодраму як тільки вмію)

  В останні сонячні та й узагалі не гамірливі дні усе поверталось до звичного ритму (це не могло не тішити власницю розкішного капелюха і справжню поціновувачку ментального спокою). День назад Мона надіслала в редакцію ту інформацію, що написала для газетної колонки. Сьогодні зранку зустрілась з клієнткою (тією, що хотіла гадання про любов... Мона дуже професійно втрималась, що б не закотити очі). Сьогодні, на вечерю вона мала завчасно відкладені горстку салату та нову книгу.
Було спокійно.
Чудно.
 
   Що до іншого (дрібязкового іншого), ймовірно, варто було б сісти й обдумати (цю гидку ситуацію де експеримент дав похибку), проте дівчина вчинила рівно протилежно... і це було те чого від неї варто було й очікувати. Те про що вона не шкодує.
Опісля їхнього триклятого інтиму і ночі проведеної поруч, того ж дня (ввечері), Мона Мегустис гуляла по Мису Зореловів. Тоді вперше за день зуміла видихнути повними грудьми. Заплющити очі що б розкрити погляд уже на зірковому рясному небі. Затамувати у природній тиші подих.

Дружба? Любов? Кохання? Чого з цього списку їй не зможе дати зоряне небо? Кожен раз дивлячись на нього вона знову й знову
закохувалась.

Мона щиро любила зорі. Також любила коли усе було спокійно та по плану. Любили коли її план був суцільним пірнанням в зорі з головою (з п'ят до маківки).
    Забувся містер Науковець зараз - Мона хотіла присвятити себе лиш небу... Останніми вечорами вона сиділа там - у тому краєвиді, у кроці від справжнього кохання.
Вдихала повними грудьми.
Хапала справжнє я важливе...

  Себто, саме зараз, вона йшла серед міста у свому звичному ритмі. Зірки нині казали що буде дощ - варто поквапитись.

   Дівчина астрологиня крокувала у свою затишну домівку – за спиною заходило сонце, жмурилося небо. Чудовий вечір заварити чаю й читати - напиватись чи то знаннями, чи то рідиною (це вже не так важливо).
     За спиною тихо закрапало.
   Біля дверей в хатину, коли ключ у руках от-от мав проковзнути в щілину, душа стрепенулась. По тілу пройшло відчуття статичного струму, від котрого волосся ставало дибки. Не краще передчуття розливалося на серці - Мона таким знакам цілковито довіряла.
   Втім вдома ж безпечно, чи не так? Не може ж вона залишитись сидіти під дверима. Тим більше у центрі міста, за монденштацькими мурами безпечніше нікуди.