Вогнем і Сталлю

1. Кораблегибель

 Біле світло лилося звідусіль, холодне і неприємне, воно різало очі і навівало давні спогади, що врізалися в пам'ять розпеченим тавром. Едвард не мружився. Він дивився на старого знайомого, який усміхався своїм людським ротом.

- І ось ти знову тут, - спокійно промовив Світ. - Прийшов по тіло брата? Чи хочеш врятувати Аместріс? А може, все разом? - Старий друг говорив так, ніби це були звичайнісінькі речі. - А ти готовий заплатити за нього?

- Що тобі потрібно? - зло запитав алхімік, насупивши брови. Елрік не озирався на всі боки, адже чудово знав, що не побачить нічого, окрім Світа та брами за своєю спиною.

Світ підняв руку і вказав на алхіміка білим пальцем. Едвард стиснув губи.

- Рівноцінний обмін, алхіміку, - відповів Мир. — За одну душу ти віддав праву руку. Уявляєш скільки я візьму за цілу людину? Мені слід було б забрати твоє життя і я так і зроблю, але... Не зовсім.

- Годі вже воду каламутити, - спокійніше сказав Елрік, готуючись до того, що може й не повернутися. Від думок про те, що він не побачить усмішку Ала і змусить Вінрі плакати, йому ставало дедалі гірше, - забирай уже те, що тобі потрібно і розійдемося. - Ед підійшов до брами. - Здачу залиши собі.

– Я заберу тебе. Усього тебе, - весело промовив Мир. - Але поверну, хоч зовсім не туди, звідки ти прийшов. Я відправлю тебе в інший світ, щоб підтримати рівновагу. І поверну твоєму братові тіло.

- Я згоден. - Рішуче заявив алхімік. - Тільки врахуй, - попередив Мир, коли ворота вже почали відчинятися, а чорна тінь доторкнулася до щоки алхіміка. - Там все зовсім інакше.

Брама зачинилася прямо перед обличчям алхіміка, і він поринув у непроглядну темряву, відчуваючи, як його тіло спішно розпадається на міріади частинок. Тіло ломило, біль пульсував у нервах, його кинуло у холодний піт, але Едвард заплющив очі і не став пручатися, аж раптом...

Легкі сперло від солоного та несподівано свіжого повітря: після задимленої машинами столиці цей застряг у носоглотці та здавався неправильно легким. Едвард відчув під своєю щокою мокрий пісок, який прилип до одягу і, швидше за все, потрапив до автоброні. Розплющив очі: яскраве сонце осліпило, але він встиг роздивитися сірий берег і темні водорості. Сильна хвиля раптом накрила його з головою і мало не потягла за собою. Алхімік прийшов до тями, коли берег уже почав від нього вислизати, а його самого потроху несло у відкриту воду. Він став на ноги, під якими трохи просідало дно, і поспішив вийти з води, що була солоною та прохолодною. Втома підкосила його, і юнак був змушений опуститися навколішки. Голова боліла і його трохи нудило.