Моменти забутого життя

I частина.

Вона згадала легенький бабусин аромат. Від неї пахло теплотою й любов'ю, картопляними пиріжками, пончиками, теплою розпаленою пічкою та легенькими партфумами. Її рученята які доторкнулися до її голівки, щоб погладити свою внученьку. На тих руках були легенькі зморшки, бо їй було тільки десь 60 років. А потім знову немов би кошмар.

Лілі, маленька дівчинка та усміхнена бабуся Герра сидять в трьох за круглим дерев'яним столом та п'ють чай з трав які виростила сама бабуся. Вона щось весело щебетала своїм солодким голосом, мама просто дивилася скляним поглядом кудись в даль, а дівчинка уважно слухала розповідь бабусі. І враз вона замовкла...Лілі з Дейзою вчепились у неї поглядом, а Герра з невимушеною посмішкою обережно поклала на стіл чашку зі своїм чаєм.
- Дорогі, мої ластівки, знайте, що я люблю вас так сильно як тільки можу. Пам'ятайте, що колись жила така собі бабуся як я. Не згадуйте лихим словом та не сваріться.- сказавши це, вона обійняла Дейзу та погладила її по голівці. Потім вона закрила очі з під яких витекли сльози і більше ні мовила ні слова.

Після цієї миті Дейза тільки декілька раз бачила усмішку матері. Це було тоді, коли матері передали посилку й сказали, що це від Тома Міхаельовича - тато дівчинки.
Дейза сиділа в своїй кімнаті й читала якусь стару книгу. Хоча її ніхто не вчив читати, вона вже в 4 роки сама могла читати невеличкі твори. І тут стук у вхідні двері та голос якогось чоловіка. Малеча почула як мама почалапала з кухні до дверей, щось обурено бурмочучи собі під ніс.
- Добридень, вам посилка.
- Ага... І що ж це таке? Я нічого не замовляла.
- Не знаю. Моя робота віддати це вам, цілим і неушкодженим. Я не маю права дивитись, що в середині - це не моя робота. Але тут написано, що це від Тома Міхаельовича для Лілі Олександрівни, адрес ***.
- Від Т-тома?
- Авжеж, принаймні тут так написано.
- О Боже!!! Він пам'ятає про мене. Я знала, знала, що його примусили втекти від мене грішної! Він любить мене! Любить! - кричала Лілі.
- Пані вибачте, але я не Том і мене не потрібно чіпати за руки. Краще віддайте гроші за посилку й радійте собі далі.
- Авжеж, авжеж... Почекайте хвилинку.
- З вас трид...
- Ось беріть 20. Здачі не треба! - сказала вона, ще раз посіпуючи кур'єра.
Так він і пішов з недоплаченою сумою. Напевно вирішив, що життя й здоров'я важливіше грошей. А дивакувата жінка - так вирішив кур'єр - ще й досі бігала по квартирі й радісно, щось кричала про якогось Тома, любов, дитину та жахливих батьків, які когось на щось, від когось, для чогось примушували. Цю всю виставу кур'єр прослуховував по колу доки повільно чимчикував до хвіртки, щоб далі продовжувати свою роботу.